РОЗДІЛ 10

Планета Семвела

Військовий табір “Табір” проіснував недовго.

Перші дні людям здавалося, що все ще можна виправити. Працювали генератори, солдати роздавали їжу, по раціях хтось віддавав накази. Але з кожним днем голосів ставало дедалі менше. Увечері крізь тріск перешкод долинали лише уривки повідомлень:

– Місто двадцять три затоплено...

Шипіння.

– Зв’язок втрачено...

Шипіння.

– Евакуація неможлива...

Солдати слухали мовчки. Дедалі частіше вони дивилися не на людей, а на рації, ніби сподівалися почути бодай когось нагорі.

За кілька днів стало зрозуміло: ніякого “нагорі” більше не існує.

Еліот сидів біля стосу мокрих рятувальних жилетів і спостерігав, як Мо сперечається з молодим офіцером.

– То це все? – запитала вона. – Більше ніхто не прийде?

Хлопець довго мовчав.

– Ми й самі не знаємо, що робити далі.

Відповідь офіцера прозвучала тихіше, ніж мала б. І це було гірше за будь-який наказ. Бо наказ ще передбачає, що хтось нагорі розуміє ситуацію, а слова “ми й самі не знаємо” означали протилежне – нагорі більше нікого немає.

До вечора це відчули всі. Рації й далі шипіли, але вже без жодного сенсу. Накази повторювалися без змін; здавалося, їх записали один раз, а тепер просто крутили по колу для створення видимості контролю. Солдати дедалі рідше перевіряли списки й дедалі частіше вдивлялися в обрій. Як люди, які чекають, що їх ось-ось змінить інша зміна, але зміна так і не приходить.

Дехто в таборі ще намагався підтримувати бодай подобу порядку: сортував припаси, рівніше встановлював намети, сперечався щодо маршрутів евакуації. Інші збирали речі, шепотілися, сварилися. Хтось уже намагався будувати плоти з піддонів і пластикових бочок.

До ночі табір остаточно перестав здаватися тимчасовим. Люди більше не говорили про те, що порятунок прийде завтра чи за кілька годин. Розмови стали тихішими й практичнішими. Хтось лагодив наплічники. Хтось сушив одяг біля багать. Хтось перебирав останні консерви, намагаючись зрозуміти, на скільки днів їх вистачить.

На березі продовжували збирати саморобні плоти. Робота йшла без особливого ентузіазму, але вперто. Багато хто розумів, що ці конструкції виглядають ненадійними, однак усе одно допомагав. Коли вибору немає, навіть поганий план починає здаватися розумним.

Із настанням темряви табір стих. Лишилися тільки потріскування багать, поодинокі розмови чергових і безперервний шум води десь удалині. Кілька дітей заснули просто біля батьків. Хтось намагався читати знайдену книжку при світлі ліхтарика. Хтось лежав із розплющеними очима й просто дивився в небо.

Еліот довго не міг заснути. Земля під ним здавалася незвично твердою. Він чув, як неподалік хтось кашляє, як двоє чоловіків сперечаються біля складу з припасами, як вітер шарудить по стінках наметів.

Поступово звуків ставало дедалі менше. Еліот не помітив, коли поринув у сон, але ще до світанку його розбудив чийсь крик.

– Евакуацію завершено! – надривався офіцер. – Усім залишити територію!

– І куди нам іти?! – вигукнув хтось у відповідь.

Еліот різко сів, ще не розуміючи, що відбувається. Навколо вже підіймалися люди. Хтось вилазив із наметів, хтось на ходу натягував куртку, а хтось просто стояв і розгублено озирався навсібіч.

Криків ставало дедалі більше.

Офіцери намагалися віддавати накази, але запитання сипалися з усіх боків швидше, ніж з’являлися відповіді.

– Що сталося?

– Чому евакуація?

– Куди нам іти?

– Що відбувається?

Сон зник миттєво. Еліот підвівся на ноги й відчув, як довкола наростає тривога. Ще не паніка – саме тривога. Той стан, коли люди вже розуміють, що сталося щось погане, але все ще сподіваються, що ситуацію можна виправити.

Між наметами бігали військові. Кілька людей уже тягнули ящики з припасами до вантажівок. Хтось намагався завести двигун однієї з машин, хоча було незрозуміло, куди вони збираються їхати, якщо навколо самісінька вода. Звідкись здалеку долинали короткі команди, свистки та тріск рацій.

Сара міцно тримала Менді за руку. Мо вийшла з намету з рушницею на плечі й одразу почала озиратися. Тобіш щось голосно вимагав від найближчого солдата, але той навіть не зупинився.

Потім хтось біля краю табору раптом замовк.

За ним другий.

Третій.

Розмови почали уриватися одна за одною.

Люди повертали голови в один бік.

Саме тоді Еліот побачив хвилю.

Вона здіймалася над горизонтом повільно й майже спокійно. Величезна чорна стіна води несла із собою уламки будинків, дерева й цілі дахи. Хтось у таборі саме підняв голову, збираючись щось сказати, але так і не встиг закінчити фразу.

Це була дивна мить, коли тіло вже розуміє, що відбувається щось непоправне, а розум ще не встиг знайти для цього назву.