РОЗДІЛ 9

Боги

Десь далеко за межами двох світів, над океанами, таборами, затопленими містами й людськими страхами панував дивний спокій. Тут не було дощу. Не було холоду. Лише безмежний простір, схожий водночас на старий театр, занедбаний сад і місце, якого взагалі не мало б існувати.

Семвел сидів на похилій дерев’яній драбині, ніби хтось забув її посеред порожнечі після ремонту самої реальності. У руках він тримав горнятко гарячого чаю з розмарином, а тонкий трав’яний аромат поволі розчинявся в нерухомому повітрі.

Між ними зависла величезна чаша. У її темній поверхні віддзеркалювалися обидва світи – крихітні табори, вогнища, кораблі, печери, люди, які вперто продовжували жити, навіть не підозрюючи, що за ними спостерігають.

Навпроти сидів Валентайн, закинувши ногу на ногу. Від запропонованого чаю він чомусь відмовився.

– Вони заспокоїлися, – задумливо мовив Семвел, спостерігаючи, як у відображенні хтось розпалює багаття біля консервного заводу.

– До наступної біди, – відповів Валентайн.

Він ліниво провів пальцем по краю чаші, і вода всередині ледь помітно здригнулася.

У цей самий момент в одному зі світів здійнявся вітер.

– І що тепер? – запитав він.

Семвел знизав плечима.

– Тепер вони житимуть. Шукатимуть сенс. Сподіватимуться. Робитимуть вигляд, що й досі розуміють, як улаштований світ.

– Або сперечатимуться, – всміхнувся Валентайн. – Переконуватимуть себе, що все це – шоу. Що існують правила. Перемога. Глядачі.

Семвел ледь усміхнувся.

– А ми тоді хто?

Валентайн ненадовго замислився.

– Ми? Ми просто шум.

Він поглянув на відображення таборів.

– Якщо вони захочуть – почують нас. Якщо ні... ми всього лише відлуння, яке люди приймають за власні думки.

На кілька секунд між ними зависла тиша.

Десь далеко внизу маленька постать Еліота сиділа біля вікна, стискаючи в руках майже вицвілий клаптик паперу.

Семвел простежив за його поглядом.

– Їм потрібне світло, – тихо сказав він. – Якийсь сенс. Хоч щось.

Валентайн фиркнув.

– Ні. Їм потрібен хтось, кого можна звинуватити.

Тієї ж миті в його руці раптом з’явилася висока склянка лимонадної води з маленькою жовтою парасолькою. Напій виник буквально з нічого – ніби сама реальність уже надто втомилася сперечатися з його звичками.

Семвел навіть не здивувався.

– Ти серйозно зараз це п’єш?

– Авжеж. Кінець світу – ще не привід відмовлятися від задоволень.

Він задумливо сьорбнув через соломинку.

– Знаєш... – протягнув Валентайн. – Мені навіть цікаво, що обере Еліот. У ньому є щось... цікаве.

Він уважніше вдивився в чашу.

– Він схож на людину зі смаком.

Семвел тихо засміявся. Валентайн теж.

Та сміялися вони з геть різних причин.