РОЗДІЛ 7

Планета Валентайна

На цій планеті вода піднялася майже до самих дверей церкви. Спочатку вона накрила нижні сходинки, потім дісталася важких дерев’яних дверей, а невдовзі дзвіниця стала останнім сухим місцем у всій окрузі. Люди тіснилися всередині, стояли пліч-о-пліч, хапалися за поручні, мотузки й за будь-які рештки впевненості, які ще вдавалося втримати.

З боку горизонту наближалися три човни.

У першому сидів хірург – худорлявий, незворушний, з обличчям людини, яка вже бачила надто багато, щоб дивуватися черговій катастрофі. У другому пливла Патриція Резіл, сестра священика, і привітно махала людям на дзвіниці. У третьому були Клементина Купер та Ортон Мандей. Клементина веслувала рівно й упевнено, ніби розв’язувала чергову задачу, а Ортон напружено вдивлявся в обличчя нагорі. Якщо Сара жива, думав він, то неодмінно влаштує йому прочуханку за запізнення. І він дуже сподівався, що так і буде.

Коли човни підійшли ближче, хірург висадився першим і вже за п’ятнадцять хвилин стояв на верхньому майданчику дзвіниці, дивлячись на місто. Від колишніх вулиць майже нічого не лишилося. Над водою стирчали лише дахи будинків, рекламні щити та верхівки дерев. Усе виглядало так, ніби хтось випадково змахнув цивілізацію зі столу й навіть не спробував підняти розсипані деталі.

Тепер дзвіниця нагадувала маленьке плавуче містечко, яке випадково застрягло на вершині кам’яної вежі. На кожному майданчику сиділи люди. Хтось сушив одяг біля рідкісних сухих ділянок стіни. Хтось перераховував залишки харчів. Хтось без кінця визирав у вузькі вікна, ніби сподівався, що за останні десять хвилин вода якимось дивом зникла.

Вільного місця майже не залишилося, тому виснаженим людям доводилося спати сидячи, притулившись одне до одного. Спалахнула суперечка через половину буханця хліба. Після обіду двоє чоловіків ледь не побилися за місце біля вікна. Ближче до вечора отець Резіл був змушений виголосити коротку проповідь про те, що кінець світу – не найкращий привід поводитися як ідіоти.

– Нам потрібно знайти штаб або табір тих, хто вижив, – сказала Емма, викручуючи мокрий рукав.

– Якщо такий узагалі існує, – зауважив доктор Грінч.

У цей момент знизу пролунав вигук. Хлопчина з відром виловив із води дивний аркуш паперу. Він виявився абсолютно сухим, хоча навколо все було просякнуте вологою. До вечора знахідку вже розглядали всі. Обпалені краї, золотаві літери й лише кілька вцілілих рядків.

“Ка…с....рофи…...

.…один…..планет…

.…перем.....ець..вирішу....долю…”

Люди відразу почали будувати здогади. Хтось казав, що це інструкція. Хтось вважав папір попередженням. Інші переконували, що це просто чийсь жарт або сторінка зі старої книги.

– Або звичайне сміття, – різко сказала Клементина. – Ви знайшли обгорілий клапоть паперу посеред повені й уже вигадали собі кінець світу. Повені трапляються. Дамби руйнуються. Світ не зобов’язаний мати якийсь прихований сенс.

Дехто з полегшенням закивав. Інші й далі дивилися на аркуш так, ніби той міг розповісти більше.

Поки одні намагалися розібрати вцілілі літери, інші вже складали власні версії зниклого тексту. Чутки швидко розповзлися всією дзвіницею. Хтось запевняв, що папір пророкує нові лиха. Хтось вважав його частиною давнього пророцтва. Знайшовся навіть чоловік, який заявив, що це інструкція з керування погодою і саме тому хтось намагався її спалити.

Спочатку Клементина ще намагалася сперечатися, але згодом покинула цю справу. На кожне розумне пояснення виникали три нові божевільні теорії.

– Люди завжди так роблять, – сказала вона Ортону, спостерігаючи за черговою групою сперечальників. – Коли інформації бракує, вони заповнюють порожнечу фантазіями.

– А якщо це справді щось важливе?

– Тоді тим більше не варто робити висновки з половини речення.

Ніч минула тривожно. Люди майже не спали. Одні чергували біля сходів, інші вдивлялися в темряву за вікнами дзвіниці, ніби чекали побачити берег, якого більше не існувало. Аркуш із обпаленими краями ще кілька разів переходив із рук у руки – всі намагалися розібрати слова, що зникли. Та до ранку цікавість до нього почала згасати. Набагато більше людей хвилювало інше питання: скільки ще протримається їхній останній сухий прихисток.

На світанку з’явився корабель. Спершу люди побачили лише темну смугу на обрії. Потім вона поступово перетворилася на величезний сірий силует. Судно було надто великим для рятувального корабля і надто похмурим, щоб вселяти надію. Воно повільно наближалося крізь дощ, розтинаючи хвилі важким металевим корпусом. Раптом зашипіли гучномовці.

– Усім, хто вижив, підготуватися до посадки.

Почалося перевезення людей. Мовчки передавали дітей, вузли з речами та останні речі, які вдалося врятувати. Еліот досі тримав стару кавову чашку з кав’ярні Мо. Тріщина на ручці залишалася єдиним нагадуванням про часи, коли найбільшою проблемою могла бути надто міцна кава.

Дуже швидко стало зрозуміло, що це не рятувальне судно у звичному розумінні. Радше плавучий табір. Високі борти, довгі металеві коридори, черги за їжею, черги за водою, черги за будь-якою подобою порядку. Усюди ходили військові. Вони розподіляли місця для сну, складали списки та стежили за дотриманням правил.