РОЗДІЛ 6

Боги

Вважається, що спостерігати за чужими стражданнями – це низько. Особливо якщо ти можеш щось змінити. Але якщо ти бог, який уклав парі, це називається контрольним експериментом.

Семвел сидів на хмарі. Вона була затишна, мов вершкове безе, і пахла антисептиком. Чому саме – він не знав. Можливо, через корабель лікарів на одній із планет. А може, тому що Валентайн заради забави додав дезінфекцію до атмосфери.

– Ти бачив, як Тобіш намагався роздати план евакуації у чотирьох примірниках, стоячи по груди у воді? – запитав Валентайн, сьорбаючи каву, яка чи то сама собою заварилася, чи просто існувала. – Він навіть теку не впустив.

– Головне, що він намагався допомогти, – стримано відповів Сем. – Це важливо.

– Мо кричить, Тобіш клеїть таблички, Сара заколисує дитину, а вода заколисує всіх інших. Чудовий ансамбль.

Валентайн змахнув рукою, і між ними зависло зображення: Фіона на даху, термос і три кішки.

– Якби в них були мізки, вони б не сиділи на даху, а гребли кудись подалі, – пробурмотів Валентайн. – Але це ж твоя планета. У мене хоча б човни один в одного крадуть, а не чекають, поки їх урятує якийсь добрий самарянин, – з гордістю додав він. – А в твоєму наборі, між іншим, один корабель. Один-єдиний! І той із чайником на прапорі.

– Тут неважливо, скільки кораблів. Важливо, що вони прийшли, – відповів Сем.

– О боги, знову ти про надію!

Сем нічого не відповів. Він дивився на Сару, на її руки, що міцно тримали дитину. На те, як вона вмовляла інших не панікувати. На те, як мовчки поступилася старенькій місцем на сухішому помості.

– Сара досі вважала, що найгірше випробування у світі – це дитяче свято з трьома десятками п’ятирічок, – раптом мовив Вал, ніби прочитавши його думки.

Сем підняв брову.

– Виявилося, що гірше – це повінь із трьома десятками дорослих, які поводяться як п’ятирічні. Як казав один мудрець: “Люди в будь-якому віці однаково нестерпні”.

– Ти щойно процитував себе?

– Обожнюю цитувати себе. Я завжди погоджуюся з тим, що кажу.

Сем усміхнувся. Він був переконаний, що Валентайн насправді не такий байдужий, яким хоче здаватися. Справді в це вірив. Можливо, даремно?

– До речі, твій Еліот знову думав про ту дівчину з кактусами, – ліниво додав Валентайн. – З таким виразом обличчя, ніби хотів купити в неї не квіти, а право на життя. Ти хоч іноді допомагаєш своїм підопічним у коханні, чи все ще чекаєш, що вони самі розберуться?

Перед ними одночасно виникли два зображення. На одному – Доктор М. Грінч у халаті сперечався з Мо про способи стерилізації будь-чого, включно з котлетами. На іншому другий доктор Грінч уже стояв на дзвіниці й препирався з жінкою в рясі, яка вкотре відмовлялася проходити огляд.

– Вони справляються, – сказав Сем.

– Так, – кивнув Валентайн. – І знаєш, що це означає?

– Що?

– Що дуже скоро їм набридне справлятися.

Над зображеннями на мить запала тиша.

Унизу люди будували настили, витягували одне одного з води, сварилися через консерви й водночас ділилися останніми сухими ковдрами. Хтось молився. Хтось лаявся. А хтось примудрявся робити і те, й інше одночасно.

Сем спостерігав за ними з тією дивною сумішшю гордості та тривоги, яка знайома будь-якому творцеві. Люди знову його дивували. Щоразу, коли йому здавалося, що вони ось-ось остаточно зламаються, знаходився хтось, хто починав допомагати іншим.

Валентайн теж дивився вниз, але вираз його обличчя годі було прочитати.

– Найсмішніше, – промовив він нарешті, – що вони досі впевнені, ніби все це тимчасово.

– А ти вважаєш інакше?

– Я вважаю, що люди завжди думають, ніби переживають останній поганий розділ свого життя. А потім виявляється, що це була лише середина книги.

І над світом знову зависло легке мерехтіння. Ніби хтось спостерігав і чекав. Не дива. Просто нових епізодів.

– До речі, ти помітив? – Валентайн схилив голову набік. – Наші папери знайшли. Здається, вони вирішили, що хтось із них може стати богом. Кумедно вийшло.

Сем насупився, але нічого не сказав.

І поки два божества сперечалися, вода піднімалася дедалі вище.