РОЗДІЛ 5

Планета Семвела

Усе почалося з хлопка. Такого, який чути, коли хтось надто різко відкриває злив у ванні: короткий, глухий звук, після якого ще секунду здається, ніби нічого не сталося – хоча вже запізно.

Консервний завод здригнувся. Люди завмерли в тій короткій тваринній паузі, коли тіло ще не вирішило, тікати чи чекати далі. І саме в цю мить із тріщин у стінах пішла пара, а слідом – вода: спершу тонкими цівками, що стікали по бетону й збиралися в калюжі між черевиками.

– Та годі, знову труби, – кинув хтось.

Ніхто навіть не зрушив із місця. На заводі постійно щось текло, шипіло або ламалося, тож кілька людей просто переступили через нові калюжі й продовжили свою роботу. Хтось уже пішов по розвідний ключ, хтось запропонував перекрити воду. Ще хвилину тому це виглядало як чергова понеділкова дрібниця – неприємна, але цілком звична.

За кілька хвилин вода хлинула одразу звідусіль.

І все ж люди вперто не сприймали це як справжню небезпеку. Завод був величезний, і вода – навіть коли її ставало надто багато з усіх боків – здавалася радше прикрістю, ніж катастрофою. Хтось уже тягнув ящики з інструментами до найближчої тріщини, кілька робітників сперечалися, чи варто шукати головний вентиль, а один чоловік запевняв усіх, що бачив подібне років п’ятнадцять тому, і тоді все скінчилося за пів години.

Проблема була в іншому – вода прибувала надто швидко.

Спершу вона просто розтікалася підлогою, вкриваючи бетон блискучою плівкою, потім почала заповнювати заглиблення й ями, а далі калюжі злилися в єдину мутну поверхню. Люди ще ходили цехом, але тепер кожен крок супроводжувався сплеском, ніби під ногами вже була не підлога, а щось значно менш надійне.

Біля дальньої стіни жінка з дитиною помітила стару позначку попереднього підтоплення: іржаву смугу, що тягнулася бетоном майже через увесь зал. Вона нахмурилася й ткнула в неї пальцем.

– Хіба вода не має бути нижче?

Кілька людей підійшли ближче. Хтось присів, хтось увімкнув ліхтарик. І справді – позначка була нижче нинішнього рівня води.

У нормальній ситуації вода мала б відходити через дренажну систему – для цього її, власне, і будували. Але зараз стоки самі опинилися під тиском: із металевих решіток у підлозі били вируючі потоки, ніби хтось унизу закачував у завод ціле озеро.

Троє чоловіків підбігли до найближчого люка й спробували його відкрити. Кришка піддалася лише трохи – і тієї ж миті з щілини вдарив такий напір, що одного з них відкинуло назад. Люк із металевим гуркотом знову зачинився.

І тоді люди почали розуміти те, чого ще кілька хвилин тому не хотіли помічати: вода приходила не з однієї труби і не з однієї тріщини. Вона надходила звідусіль одразу – крізь стіни, крізь підлогу, крізь стоки, крізь будь-який отвір, який тільки знаходила.

І найгірше було те, що її ставало все більше.

Кілька людей кинулися до головних воріт, але повернулися майже одразу – мокрі до нитки й помітно блідіші, ніж були кілька хвилин тому.

– Там гірше, – сказав один.

– Наскільки гірше?

Він помовчав, ніби підбирав слова, які взагалі можуть це описати.

– Ви коли-небудь бачили парковку без парковки?

– Що?

– Там немає парковки. Там вода.

І більше він нічого не пояснював – але це вже й не було потрібно.

Через відчинені ворота було видно, як подвір’ям повільно пливуть пластикові контейнери, дерев’яні піддони й якийсь рекламний щит, що розвертався у воді, наче корабель без курсу. Дощ бив суцільною стіною, і рівень води назовні виглядав таким самим, як і всередині – ніби світ просто втратив різницю між “всередині” та “зовні”.

Моріса стояла у воді по щиколотки. В одній руці в неї був ополоник, у другій – черевик, який вона так і не встигла взути. Навколо люди вже дерлися вгору: на столи, конвеєри, штабелі банок, будь-що, що хоч трохи не плавало.

– Спокійно! – крикнула вона так, що її голос дивним чином перекрив гуркіт води. – Паніка ще нікого не врятувала!

Вона швидко роздавала команди, ніби це був не потоп, а чергова зміна з підвищеним навантаженням:

– Ти – на шафу. Швидко!

 – Ти – тримай дитину.

 – І, заради всього святого, не нюхай те, що пливе повз. Воно не для цього створене.

Десь збоку почувся скаржний голос:

– Мо, у мене ноги мокрі!

– Вітаю, – відрізала вона, навіть не обернувшись. – Отже, ти живий.

Біля стіни Тобіш Кранкшафт відчайдушно намагався розвішувати плакати. Папір миттєво розкисав і сповзав вниз, перетворюючись на мокрі клапті. На одному було написано: “ЕВАКУАЦІЯ ІЗ ЗАБРОШЕНИХ ЗАВОДІВ”. На другому – ще більш оптимістично: “ПАНІКУЮЧІ БУДУТЬ УТОПЛЕНІ ПЕРШИМИ”.

– Де мій фломастер?! – обурювався Тобіш. – Хто бачив інструкцію з використання інструкції?!

– Тобіш! – крикнула Мо. – Якщо не залізеш вище, тебе доведеться евакуювати разом із плакатами!