РОЗДІЛ 4

Якби хтось міг одночасно поглянути на дві планети – скажімо, хтось із божественного балкону з гарним чаєм під рукою – він би помітив, як в одну й ту саму мить двоє Еліотів Тімблів одночасно піднялися з ліжка.

Один – на планеті Семвела – позіхнув, потер очі, втупився в стелю і, випивши каву, спокійно вирушив на співбесіду, ніби це було найприродніше заняття у світі.

А другий – цей, наш – чхнув, боляче вдарився коліном об край ліжка і, тихо шиплячи добірні прокльони, поліз шукати черевик у сміттєвому відрі. Підлога була крижана – така, що одразу дає зрозуміти: ти прокинувся не в той час і не з тим настроєм, який би хотілося.

На планеті Валентайна усмішок було менше, зате попереджувальних табличок – із надлишком. Ранок тут не пахнув кавою, він пахнув чимось таким, що краще взагалі не вдихати зайвий раз. На стінах будинків висіли плакати: “НЕ ДОВІРЯЙ СОСІДОВІ – ПЕРЕВІР ЗАМКИ” та “ВСІ, ХТО ПРОСЯТЬ ДОПОМОГИ, – ПІДОЗРІЛІ”. Навіть ранкові газети в Гейвен-Міллз більше скидалися на інструкції з виживання, ніж на новини. Хоча, варто визнати, це зовсім не заважало мешканцям насолоджуватися всіма доступними видами зручностей і надмірностей.

Радіо потріскувало десь на фоні:

 “Доброго ранку, громадяни. Нагадуємо: сьогодні понеділок. Очікується невизначеність. Будьте підозрілими, але стриманими”.

Еліот підвівся, знову зачепившись за край ліжка. Узяв резюме, перечитав його – і вкотре відчув непереборне бажання його спалити. Папір трохи зім’явся по краях, ніби й сам розумів, що його доля під питанням. Але спалювати було заборонено: у будинку діяла заборона на відкритий вогонь відтоді, як сусідка спробувала зварити суп із інструкцій з пожежної безпеки.

Натягнувши елегантну сорочку з темними джинсами та уклавши волосся в стилі італійських мафіозі, він вийшов надвір.

Небо було сірим. Кав’ярні ще не відчинилися. Вулиця виглядала, як завжди: трохи зла, трохи втомлена. Еліот зловив себе на тому, що йде швидше, ніж зазвичай, ніби вулиця могла передумати й раптом зробити щось непередбачуване. Тут навіть голуби дивилися на перехожих із підозрою. Мабуть, цього й слід було чекати від планети, на яку сам Господь колись махнув рукою.

На розі стояв знак:

 “ОБЕРЕЖНО – ДІТИ”.

Еліот попрямував до будівлі за адресою з оголошення:

 “ВОДІЙ. МОВЧАЗНИЙ. СТРАХУВАННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО”.

Співбесіда проходила в будівлі з облупленим фасадом, де замість охоронця біля входу стояв табурет із написом: “ЗАБОРОНЕНО ВСЕ”. Жарт? Можливо. Цей Еліот і так ніяковів у присутності людей, тож відсутність охорони навіть грала йому на руку.

На третьому поверсі, за скрипучими дверима, виявилася кімната з вологими плямами на стелі та двома співрозмовниками, чий настрій найточніше описувався словом “обережність”. Повітря було важким, і Еліоту навіть здалося, що якщо він зробить крок назад, то впереться в стіну, не обертаючись.

Першим заговорив лисіючий чоловік у костюмі з нашивкою “Містер Фір”. Його очі були такими, як у людини, що в будь-яку секунду готова вистрибнути у вікно – але тільки якщо переконається, що воно зачинене.

– Ім’я, – сказав він.

– Еліот Тімбл, – відповів Еліот, намагаючись не показати, як тремтять долоні, що надто міцно стискають резюме для звичайної розмови.

– Ви вмієте кермувати?

– Так. Ну… як сказати… так. Практично.

Другий співбесідник – священник у чорній рясі з бейджем “Отець Резіл” – не сказав жодного слова. Він просто спостерігав, схрестивши руки, і чекав так терпляче, ніби душа Еліота мала випасти сама собою просто на стіл.

– У вашому резюме зазначено, що ви “від природи уникаєте конфліктів”. Це іронія? – нарешті озвався Містер Фір.

– Ні, це… е-е… я просто намагаюся не втручатися.

– А якщо клієнт – людина, з якою ви не згодні?

– Я все одно довезу. Головне – не слухати.

– Підходите.

Еліот не одразу зрозумів, що це означає “так”. Він просто кивнув, бо кивати було безпечніше, ніж ставити уточнювальні запитання. Отець Резіл нарешті подав голос, і той голос звучав так, ніби його давно не використовували за призначенням:

– Ви виглядаєте так, ніби не доживете до обіду. Ваша душа чиста?

– Я зазвичай тримаюся до вечері. Душу мию щочетверга, – спробував пожартувати Еліот. Ніхто не засміявся.

Містер Фір мовчки простягнув ключі від машини.

– Ідіть. Парковка в підвалі. Там є все, що вам потрібно. Контрольна поїздка. Покажете, на що здатні.

Підвал виявився радше не парковкою, а бетонною печерою з низькою стелею і підозрілим капанням десь у темряві, яке відлунювало так, ніби саме приміщення не терпить тиші. Машина, на диво, була на місці – похмура коробка на колесах кольору “колись це було жовте, але життя передумало”. Еліот на мить затримався біля дверцят водія, дослухаючись: підвал пах сирістю, мастилом і чимось металевим, що чіплялося до горла й не відпускало.

Він сів за кермо. Містер Фір влаштувався на пасажирському сидінні й одразу пристебнувся, як людина, що не довіряє взагалі нікому, включно з фізикою. Отець Резіл сів позаду; його ряса м’яко шаруділа об сидіння, а запах нагадував стару бібліотеку, де зберігають виключно заборонені молитви – пилюка, вага і якась вперта давність.