РОЗДІЛ 2

Ранок пах глиною, пилом і чимось металевим. У підвальному залі “Вроді Кофе” стояла задуха. Десь у темряві хтось тихо закашлявся. Хтось перевертався на підлозі, вмощуючись між мішками з борошном і зламаною кавомолкою.

Еліот лежав, згорнувшись клубком і притулившись до стіни. Він не спав – просто втупився в одну точку й намагався нічого не відчувати. Землетрусів він раніше ніколи не бачив, але, здається, його не надто здивувало, що щось подібне взагалі сталося. Він прийняв це як даність і просто чекав, коли прийдуть рятувальники, оцінять масштаби руйнувань і почнуть усе відбудовувати наново.

Десь у кутку хтось знову намагався зловити сигнал на телефоні. Різкі клацання кнопок супроводжувалися роздратованим зітханням. Пшик-пшик – Мо знову чистила рушницю.

– Хтось взагалі зрозумів, що сталося? – вкотре озвався голос у темряві. Здається, це був той хлопець із телефоном, Твілл. Молодий, із чубчиком, що майже повністю закривав пів обличчя. Журналіст, який приїхав сюди всього кілька днів тому в пошуках чогось вартого уваги – і застряг тут. На вигляд йому ледь можна було дати двадцять, хоча він запевняв, що йому тридцять дев’ять.

– Землетрус, – сонно відгукнулася одна з жінок. – Дуже сильний, якщо судити з кількості та тривалості поштовхів. Я виглядала надвір: людей немає, будівлі зруйновані. Не знаю, чи взагалі вже безпечно виходити на вулицю. Боже мій, я ж ледве встигла… – її голос затремтів. – Будинок ходив ходором. Сходи під ногами ламалися, одна тріснула просто під п’ятою. Якби я затрималась хоч на секунду… – вона урвалася на півслові.

Шейн відірвався від стіни:

– Я жив у Лос-Анджелесі. Там, коли трясе, ти чітко відчуваєш: це просто плити. Просто Земля. А тут… щось інше. Ніби поштовхи йшли не з-під землі, а звідусіль одразу.

Повисла тиша.

– Я був на площі, – раптом озвався старий військовий, добре відомий у містечку. – Чекав автобус. Дорога під ногами здулася, як шкіра над наривом. Будинок поруч склався, як картонний. Я… – він ковтнув і потер шию. – Я побіг сюди, бо в підвалах усе ж якась захищеність. Думав пересидіти, а потім перебратися в іншу кав’ярню з укриттям. Але по дорозі бачив, як усе це просто провалюється під землю.

– А ми були вдома, – сказала жінка з азійськими рисами обличчя, гладячи по волоссю дівчинку, що міцно притислася до неї. – Підлога пішла хвилями. Я навіть не встигла взяти речі… лише дитину схопила й вибігла в тому, що було. Двері заклинило, довелося лізти через вікно. – Її голос зламався. – Я думала, ми не встигнемо. Не знаю, де зараз мій чоловік і чи він взагалі живий…

– Хтось збирається замовляти каву? – Мо перервала розмову, як завжди сухо й беземоційно. Їй було тридцять п’ять, але виглядала вона старшою.

Ніхто не відповів. Навіть Еліот, який ще вчора був би не проти взяти дві чашки лише б його не вигнали.

– Отже, ні. Ну й гаразд, – буркнула Мо. – Але сидіти тут – погана ідея.

– Чому? – несміливо озвався священник. Отець Резіл сидів на ящику, загорнувшись у ковдру.

– Стеля. Якщо буде ще один поштовх – вона просто завалиться. Мені не хочеться бути похованою власним закладом.

– Тоді куди йти? – спитала жінка, чиє ім’я Еліот так і не запам’ятав. Дівчинка притиснулася до неї ще сильніше. – Ми ж не можемо просто… блукати вулицями.

– Є одне місце, – озвався Шейн. – Старий консервний завод. Далі, за південним районом. Його закрили років десять тому, але будівля міцна. Фактично це бомбосховище. Товсті стіни, підвал. Колись там зберігали продукти.

– А як туди дістатися? – Твілл знову втупився в екран. – Новини не вантажаться. Інтернет мертвий. Телефон теж. Мережі немає взагалі.

– Дороги можуть бути перекриті, – задумливо сказав отець Резіл. – Тріщини. Розломи.

– Або мерці, – пробурмотів хтось. Усі подивилися в його бік.

Еліот нарешті підняв голову.

– Я… я знаю, де той завод, – тихо сказав він. – Бачив його, коли намагався продати кактуси. Він недалеко. Але дорога туди – через міст.

– Через який? – спитала Мо.

– Через той, що біля Золотого озера, – відповів Еліот. – Іноді воно справді стає золотим за кольором… але краще не питати чому.

Мо кивнула, потім підвелася, струснула штани, провела рукою по короткому чорному волоссю й, закинувши рушницю на плече, сказала:

– Гаразд. Жвавіше, клієнти. Екскурсія на консервний завод. Доїдемо туди – і вже там ближче познайомимось. Бонусом іде шанс не бути похованими під бетонною стелею моєї кав’ярні. Хто зі мною?

Почалася метушня: кроки, рюкзаки, лямки, нервове шарудіння. У повітря навіть пролетіла пачка крекерів, кимось кинута в поспіху. Десь поруч уже гучно командував літній, але ще міцний Майор Тобіш Кранкшафт, вимагаючи, щоб усі стали в шеренгу, ніби це був не підвал кав’ярні, а військовий плац.

До нього тут уже звикли: щоранку він починав однаково – три ковтки з фляги “для хоробрості” (хоч усі чудово знали, що там просто надміцна кава), а потім обов’язковий огляд території. І не мало значення, що територія складалася з напівзруйнованого дворика без даху й половини стін – він усе одно обходив його по периметру, ніби перевіряв оборону. “Ворог завжди десь поруч. Просто ще не показався”, – бурмотів він собі під ніс. Ніхто не питав, кого саме він має на увазі, і це всіх цілком влаштовувало.