РОЗДІЛ 1

Страшно прокидатися від раптових поштовхів – чи то відчуття, ніби ти падаєш, чи дивний шум десь у будинку, якого там просто не повинно бути. Або це легкий землетрус? Або, може, це був жахливий сон, який уже загубився в глибині пам’яті, але ще тримається на краю свідомості, якщо дуже постаратися витягнути його за уривки образів?

А може, це й не страшно, а просто неприємно.

А якщо глянути на годинник і зрозуміти, що спати ще можна довго-довго, то такі пробудження навіть здаються майже приємними.

Ось і Еліоту цього разу було радше приємно.

Він різко відсмикнув руки й ноги з краю ліжка – про всяк випадок, якщо ВОНО, у кращих традиціях Стівена Кінга, причаїлося під ліжком і тільки й чекає, щоб вилетіти звідти на червоній повітряній кулі. Майже одразу він зрозумів, наскільки це безглуздо – серйозно вірити в надприродне. До того ж ВОНО, як відомо, живе в каналізації, а не під ліжками. Еліот усміхнувся й знову вмостився в постелі, акуратно вкривши руки й ноги так, щоб жоден палець не визирав назовні – раптом якийсь монстр усе ж вирішить за нього вхопитися.

І заснув знову – солодко й спокійно, навіть не підозрюючи, що чекає на нього завтра.

Прокинувся остаточно Еліот Тімбл о 7:48. Це було на сім хвилин раніше будильника і майже на годину пізніше, ніж він планував піднятися, щоб морально підготуватися до співбесіди й спробувати хоч трохи приборкати своє вічно кучеряве каштанове волосся. Часом він думав підстригтися коротше, але з огляду на невисокий зріст і худорлявість боявся виглядати ще меншим без своєї шевелюри. Усе ж, як він сам собі пояснював, у двадцять сім років хочеться виглядати трохи солідніше.

Він лежав, остаточно прокидаючись, і дивився в стелю з тріщиною, схожою на динозавра. Потім динозавр перетворився на хмару. Потім – на кавник. А потім просто зник.

– Угу, – сказав Еліот, ніби відповідаючи комусь, надів окуляри й підвівся.

Квартира над кав’ярнею була маленька, просякнута пилом, запахом смажених булочок (звісно ж, куплених) і якоюсь тихою, липкою тугою. Вона складалася з кухні, суміщеної з житловою кімнатою, вузького коридору та ванної, де напір води варіювався від “майже окріп” до “арктичний водоспад” із кроком у мілісекунди.

Еліот відкрив кран, щоб умитися, і отримав у обличчя чергову порцію крижаного удару. Гаряча вода зникла ще вчора ввечері, а сантехнік бадьоро повідомив телефоном, що “це загальна проблема району, просто зачекайте тиждень”. Світло миготіло, як утомлений маяк, а інтернет ловився тільки біля вікна – і то за умови, що стояти на одній нозі й майже не дихати.

– Нова реальність, – пробурмотів Еліот, витираючи обличчя рушником. – Без гарячої води, зате із безкоштовним загартуванням. Безкоштовне – це завжди підозріло.

Він зазирнув у холодильник: там самотньо тулилися банка гірчиці й половина шматка сиру. Мікрохвильовка мовчала – учора її так пробило струмом, що тепер вона в темряві світилася, як маленький ліхтарик.

Еліот зітхнув і вирішив, що сьогодні житиме на каві.

Одяг на стільці, як завжди, терпляче чекав на нього – вічно зім’ятий, вічно на межі “чи можна в цьому з’являтися серед людей”. На щастя, в новій реальності це вже не здавалося критичним. Особливо якщо ти йдеш влаштовуватися водієм. Головне – не забути сказати “в мене хороша реакція” і не переплутати педалі, якщо раптом попросять проїхатися.

Він заварив каву – розчинну, звісно, з присмаком жалю та алюмінієвої ложки. Випив просто з чашки з написом “Я можу все”. Напис, як завжди, діяв підбадьорливо. Трохи. Не дуже. Еліот глибоко вдихнув і вирушив назустріч новому дню з надією почати абсолютно нове життя. Останнім часом усе більше його знайомих виїжджали за багатством і, як правило, не поверталися. Кому потрібне невелике містечко старого зразка, коли у більших містах тебе чекає високооплачувана робота й усілякі зручності? Можливо, Еліот теж би поїхав, але, судячи з темпів “модернізації” більшості суспільств, Гейвен-Міллз ще мав шанс стати райським куточком. А лінивий, як відомо, краще почекає. Поки чекає – можна й роботу знайти.

Унизу кав’ярня вже шурхотіла ранковою енергією. За графіком, о восьмій тридцять там з’являлася місіс Ґрей – жінка в светрі й із голосом, що звучав так, ніби все життя провела в прокуреній кабіні далекобійника. Слідом приходив містер Вейн, у якого був незмінний заказ: “еспресо, але як американо, але щоб не вода, але й не кава – зрозуміло?”. Еліот сподівався встигнути спуститися до їх появи. Він не мав нічого проти цих людей, просто життя поруч із місцем їхніх регулярних візитів мало неприємну властивість: вони починали тебе впізнавати, питати “як справи”, і врешті ти непомітно ставав частиною їхнього маленького соціального кола. А Еліот, як би це не звучало, іноді хотів би належати до більш “шикарного” прошарку, а не до робітників чи тим більше до тих, у кого немає стабільного ранку. Хто б не хотів.

Він вийшов на вулицю. Повітря пахло теплом, старим пилом і чимось ще – тим, що згодом назвуть початком кінця. Поки що це було просто звичайне ранок: птахи, шум машин, газетяр із криками про безлади в столиці та рекордні припливи на узбережжі за дев’ять миль від західного кордону містечка. Усе це, втім, Гейвен-Міллз не чіпало. Це було місто, де катастрофа завжди здавалася чимось із телевізора, а не з власної вулиці – не рай, а радше місце, настільки нудне, що навіть безлад обирає його оминати.

Еліот перетнув дорогу, сунув руки в кишені й подумав, що сьогодні, можливо, все буде не так уже й погано: всього лише співбесіда, а після неї – можливо, робота. Справжня. Водієм. Не король, звісно, але все краще, ніж продавець кімнатних кактусів, ким він був раніше. Кактуси його, до речі, не любили. Один навіть помер настільки швидко, ніби робив це з принципу.