ПРОЛОГ

“На початку був чай. Дуже поганий чай. Це багато що пояснює.”

– Мені нудно, – сказав Валентайн Градж, дивлячись на планету так, як людина дивиться на остиглий суп: без злості, але з виразним бажанням просто вилити все це кудись подалі й забути, що воно існувало – якби в богів узагалі були унітази.

Він сидів на вигнутому уламку давньої орбіти, закинувши одну довгу ногу на іншу. Білосніжне волосся до плечей ледь тремтіло, ніби від неіснуючого вітру. На ньому був довгий бежевий плащ, який не міг забруднитися навіть у вакуумі – не тому що був ідеальний, а тому що пил просто відмовлявся до нього наближатися.

Семвел Брайт, у жилеті й з коротким, майже чорним волоссям, що зливалося з темною шкірою, сидів поруч у складному кріслі з підсклянником і спокійно розливав чай із порцелянового чайника з квітковим візерунком. Аромат був… специфічний: щось між м’ятою, пилом і, можливо, погано промитим сенсом життя.

– Ти завжди так кажеш, коли щось іде не за планом, – рівно зауважив Сем, підливаючи окріп. – Може, просто спробуєш довести хоч щось до кінця?

– Я й так дійшов до самого кінця, – роздратовано кинув Вал, не відводячи погляду від однієї з двох планет унизу. – Просто виявилося, що він нудний. Я хочу іншу гру.

– Ти навіть інструкцію не дочитав. Минулого разу пропустив розділ про симетрію кліматичних зон…

– Бо він нудний! – перебив Вал, відкинувшись назад і ніби спершись ліктями у вакуум. – І взагалі, твій набір був цікавіший.

Сем надувся, як чайник перед свистком:

– Наші набори були однакові. Різниця лише в тому, що я збирав свій, читаючи інструкцію. А ти – як доведеться. Пам’ятаєш, як ти забув вимкнути вулкан?

– Я не забув, – Вал відвів погляд убік. – Я залишив його… для загартування характеру.

– Ти знищив цілий архіпелаг, Валентайне! Мамонти згоріли!

– Твої мамонти теж вимерли, – знизав плечима Вал. – То в чому різниця?

– Вони померли природно. Без лави, випаленої землі й криків. Ти завжди так робиш. Що сталося з Яблуневим Деревом, яке я подарував тобі на шістимільярдний день народження? Ти хоч раз його поливав?

– Його треба поливати? – щиро здивувався Вал.

– Я ж спеціально додав інструкцію…

– Ось саме, – перебив Вал. – Ти доглядаєш усе так, ніби це не життя, а бюрократія: полив о дев’ятій, молитва на удачу, контроль якості буття. А потім дивуєшся, що воно не цвіте. Іноді потрібен нормальний струс.

Унизу, ніби на підтвердження його слів, одна з планет здригнулася. Море відступило від берега. Птахи, не в змозі узгодити це з власними інструкціями міграції, безпорадно заплуталися в небі.

Сем зітхнув, зняв чашку з підсклянника і мовчки простягнув її Валу:

– На, випий. Я заварив спеціально для тебе.

Вал підозріло глянув у чашку. Рідина мала блідо-зелений відтінок, тонку маслянисту плівку й щось, що нагадувало водорість, яка втратила віру в життя. Він обережно понюхав, зробив ковток – і завмер.

– …Що це? – тихо спитав він.

– Чай, – гордо відповів Сем. – Заспокоює.

– Він на смак як каяття, змішане з милом, яким мили рибу, яку ще не пробачили, – вичавив Вал, морщачись, але не випльовуючи.

– Я додав дрібку щирості й трохи коріандру, – радісно пояснив Сем.

Вал зробив ще ковток – повільно, ніби намагався зрозуміти, в який момент свого безсмертя він заслужив саме це.

– Це жахливо, – нарешті сказав він. – Мені майже здається, що я отримаю розлад існування. Це неприйнятно.

– Зате воно тебе зігріває.

Сем усміхнувся, а Вал поспіхом відставив чашку якомога далі.

– Люди такі ж, як цей чай, – сказав Сем уже м’якше. – Іноді дивні, різні на смак, і ти не розумієш, навіщо вони такі. А потім раптом виявляється, що вони зігрівають. Що без них якось порожньо.

– Мені не вистачає лише нормального чаю, – буркнув Вал.

Сем подивився на нього так, як дивляться на собаку, що щойно розгризла нові черевики, але її все одно люблять і трохи звинувачують у цьому себе.

– І не дивись на мене так. Якщо люди справді як цей чай, то я дивуюся, що планети ще не вибухнули.

І внизу планети знову здригнулися. В Гейвен-Міллз дзвінко тріснув порцеляновий глечик. На іншій планеті старий, що поливав полуницю, впустив лійку й у паніці побіг шукати собаку, якої в нього ніколи не було. Десь осипалися речі, десь прокидалися птахи, а десь – давні страхи.

– Бачиш? – зітхнув Сем, дивлячись униз.

– Бачиш? – одночасно з ним сказав Вал, не відриваючи погляду й непомітно виливаючи залишки свого “чаю” в горщик із засохлим деревом – тим самим, що колись подарував йому Сем.

Вони замовкли. У безмовності космосу їхня суперечка звучала голосніше за будь-який вибух, і тому на маленьких планетах цілком логічно почалися легкі землетруси.

І десь унизу, у скромній квартирці над кав’ярнею, Еліот Тімбл прокинувся.