29 Град припечений

Старий без моря

Сухі колючки, полин, випалена потріскана земля, півдюжини невеликих пірамід («наземних способів тимчасового зберігання») якихось старих буїв, рогатих мін, корпусів іржавих торпед. Напевно – порожнє все, без боєзаряду, подумав високий сухий старий, судячи із саквояжа з облупленим Червоним хрестом – лікар.

Він подивився на порваний колючий дріт, що звисав із похилених напівзогнилих стовпів. На одному з них був прихоплений мотузкою скелет у безкозирці, незрозуміло – чи це справді останній вартовий, чи прикордонники для жарту так повісили, щоб лякати пришелепкуватих туристів. Хоча які тут туристи? Прикордонників зняли нещодавно, пару років тому, коли стало зрозуміло, що останній в'язень нікуди вже не втече.

Три квадратні вежі, і одна кругла, біля самого берега, майже ціла. По центру стіни, поряд з іржавою хвірткою – забиті наглухо середньовічні ворота. Внизу, в лощині – витягнуті на пісок розсохлі фелюги, зовсім як стоптані черевики покинувших цей світ захисників-велетнів.

Років п'ять тому на цих човнах ще виходили в море останні рибалки. Тоді це був рибрадгосп «Путь Ілліча», і старі навіть жартували з цього приводу, мовляв, один шлях лишився в цього невідомого Ілліча – дременути по воді до Туреччини. Але фелюги розсихались, снасті гнили, рибалки старіли та помирали один за одним. Риба йшла слідом за ними, її весь час ставало менше й менше.

Кажуть, перед самим кінцем усього цього якийсь старий, найостанніший рибний радгоспник, спіймав величезну рибу - чи то молот, чи то кувалду. Ну, загалом, дуже велику, дуже. Таку, що якби її пустити на консерви, то вистачило б прогодувати запросто тищу поїздів якогось гнаного на північ народу, і ще б на пару невеликих народностей залишилось. Три дні гріб він до свого радянського берега, три дні та три ночі – а його все зносило на той, турецький. Але він здюжив, як кажуть, «не треба нам берег турецький». А ось після того, як дотягнув рибину до берега – йому не дісталось нічого, жодного шматочка: м'ясо з боків він віддав рибінспекторам, хвіст санепідстанції, а плавцями ледь-ледь відкупився від ветконтролю.

А після цього він збожеволів і більше ніколи не виходив у море. Блукав околишніми селищами, розповідав усім, що на краю Африки живуть вільні горді леви і десь там, у пісках, зарита його молодість. Як звати по паспорту – ніхто про нього й не пам'ятав, усі кликали його Аміго. Все через ту його байку, що на Кубі в нього є брат-близнюк, дуже відомий старий на їхньому морі, який теж спіймав величезну рибину та прославився на весь світ, бо розповів про це одному заїжджому ґрінго, а той написав про це в їхній журнал, який у них як «Огонёк», тільки дорожчий і на білому папері, і всі прочитали й дали тому ґрінго премію справжніми доларами, а він купив старому на них шість пляшок кріпленого і сирок. А від вас ковтка розбавленого крому не дочекаєшся, – спльовував наприкінці розповіді старий, і море плескало його сліпих очах безбарвною образою.

– Ось така історія, док. Смішно, так? ох-ох, сміх і гріх, – похитав головою водій автобуса, сивий, але ще не старий мужик у брудній майці, з-під якої виглядали татуювання Заливлагу. «Не віриш – прийми за казку», – крикнув він лыкарю на прощання, безпомилково впізнавши також сидівшого.

Старий витер лоба. Поїздка була нелегка. ЛіАЗик трапився ще міцний, але зі слабкими акумуляторами – тричі доводилося виходити та штовхати його на затяжних підйомах. Зате вниз неслися з вітерцем.

Капітан другого рангу

Капітан помирав. У нього була аденокарцинома стравоходу. Як і у всіх найнебезпечніших видів раку, у цього немає симптомів на ранніх стадіях. Злоякісні новоутворення, розвиваючись, звужують просвіт стравоходу. Це не боляче і практично непомітно. Так, деякі складнощі з ковтанням – спершу щільної та твердої їжі, потім – напіврідкої, а пізніше – навіть води й слини. Але це все наростає поступово.

А спочатку справи йшли доволі непогано. Кавторангу швидко видалили щитоподібку (тоді ще робили операції), і метастази не проявлялися довгі роки. Він був бадьорим і діяльним, справжнім головою їхнього нового поселення.

Це опромінення його команди… Воно чи то через недогляд, чи то через чийсь злий умисел сталося – невідомо. Якщо цей витік радіації й був випадковістю, то, треба сказати, дуже зручною для командування флоту – і в потрібний час, і з потрібними людьми. Увесь екіпаж підводного човна «Барабулька», флагмана проекту 877 «Палтус», по завершенні найсекретнішого походу виявився опроміненим у той момент, коли човен уже дійшов до Бази Флоту та пришвартувався біля причальної стінки. Розбиратись із цією аварією не стали – так, написала комісія відмазку, мовляв, що ви хочете, якщо старий атомний реактор працює на залізяці, яка ще й занурена під воду? Човен відігнали в дальню бухту бази та запечатали, а екіпаж поселили всередині генуезької фортеці, обнісши її по периметру парканом із колючого дроту.

«Град припечених» – називав їхнє містечко кавторанг, капітан того підводного човна, великий шанувальник радянської фантастики.

Дерев'яний хрест

– Навіщо вони побудували цю фортецю, Юрію Олексійовичу? Ну це ж ідіотизм, подивись: бетонні блоки пофарбували чорним мазутом, ніби це базальтові камені XV століття!

– Вони копіюють Крим. «Кримнаш» – ти ж знаєш, як для них це важливо, – відповів тоді кавторанг.

– Так, «повернення в рідну гавань». Прямо як діти: коли страшно – залазять під ковдру й накриваються з головою.

– У них така ідеологія. Вони будують комунізм, Карловичу. В окремо взятому Новому Криму.

– Це ж смішно, Юро. Це повна маячня шизофренічної сивої кобили.

– Так, Олександре Карловичу, маячня. І це було б смішно, якби вони не давали за інакодумство такі строки і не розстрілювали по-справжньому.

Коли була ця розмова? Три, п'ять років тому? Лікар тоді відзначив, що кавторанг уперше сказав «вони». Раніше він казав «ми».