26 «Ми наш, ми новий Крим пастроім…»

На кістковому відварі

– Ти приніс олію? – спитав той, що був угорі.

– Приніс, ось у баночці, – відповів той, що стояв унизу.

– Вона соняшникова, точно? Ти її понюхав, Водкін?

– Та яка різниця, можна було простим солідолом тебе змастити.

– Я не буду – солідолом! Ним змащують прості механізми.

– Ти простіший за найпростіший механізм, Петров! Який іще дурень додумався б залізти на цю сосну: «ми не будемо за ними тягатись по всьому табору, ми зробимо простіше – я дивитимусь згори й тобі диктуватиму», – писклявим голоском передражнив товариша той, що стояв унизу. – І що в залишку, що в підсумку? В підсумку – ось тобі і «простіше», ось тобі і «згори» – застряг там у розщелині й сидиш уже дві години, зрушити не можеш, дурень ти простий, простіше нікуди, тьху на тебе! – сплюнув той, що стояв під деревом.

– Я тактик! Я новатор! А ти, Водкін, за шаблонами працюєш, по-старому. І лаятися на мене зараз – то цілковита зрада з твого боку, бо я – постраждалий за нашу спільну справу, – подригав ногами другий чоловік, що розташувався на дереві на три метри вище за першого. – Ти гадаєш, не боляче мені, не прикро – отак устромитись між гілками, прямо розрізом між ногами – і в цій сосні?

Кримська сосна, що широко розкинула свої вузлуваті гілки, нависала над безлюдною доріжкою, що вела до моря.

– А ти не можеш зараз намаститися й вилізти? – невдоволено спитав Водкін.

– Я ж буду змушений розстібнути штани й усередині штанів себе змащувати, мене ж саме там защемило. Як я в такому вигляді при світлі дня вилізу, ти подумав? я ж усіх піонерів перелякаю, і вони на нас рапорт напишуть. Зачекай, лишилась якась година – і буде темно, тоді я вилізу, і ніхто не дізнається, – Петров уперся обома руками в гілку, що притисла його спиною до стовбура сосни. – поговори зі мною, Водкін, розкажи щось, ти ж усе знаєш, ти ж довідники читав. Що там за пам'ятний знак був на початку екскурсії, я не запам'ятав?

– Ендовібратор «Златоуст», підслуховувальний пристрій без елементів живлення й електроніки на основі, слухай і запам'ятовуй – ви-со-ко-частотного резонансу. Його створив один зек-учений, у шарашці.

– Та ти що? Якого резонансу? – посовався, влаштовуючись зручніше, той, що сидів на гілці.

– Якого треба, такого й резонансу. Не тупи, Петров! Так, і ще він же придумав підслушку «Буран», вона за допомогою відбитого інфрачервоного променя писала вібрації скла у вікнах прослуховуваного приміщення, – Водкін поставив принесену баночку під стовбур сосни.

– Я одного не збагну, Водкін, як вони там придумали все це?

– Та їх годували, як на забій, мені дід-наглядач розповідав, масло вершкове головному інженеру давали по понеділках. «Масло маж на булку густо - у животі не буде пусто!», - прикинь, плакат такий висів у столовці у них!

– Масло? Вершкове? Ого! Зрозуміло, чого ми були попереду планети всієї! Подумати тільки – у 40-х роках, 100, 100! років тому! Чорт, я з лівого боку того, що між ніг, усе собі відсидів.

– Баланда на кістковому відварі по неділях, яйця в крутому окропі варені…

– Та ну, ти що? От прям яйця варені? – помахав затерплими ногами Петров. – Невже їм таке харчування належить?

– Так, щомісяця цим сволотам – по дві штуки давали! А чорний хліб на столах, без норми.

– Як це – без норми? Слухай, Водкін – так не буває, щоб без норми.

– А ось так – лежить вільно, бери скільки хочеш.

– Так це ж комунізм у них виходить форменний! – ахнув Петров. – Це ж навіть не по потребах, а – від пуза!

– Во-во, я й кажу, пил табірний – а як годували! Та на такому харчуванні – що хочеш винайти можна. Не тільки ракету SS-20, а зореліт міжгалактичний «Москва-Кассіопея», – зло сплюнув той, що стояв унизу.

– Винайдуть, Водкін, обов'язково винайдуть. Ось люди знову комунізм полюблять – і почнеться Ера достатку, – посовався Петров. – То що, виходить, щоб прорив був на всіх наукових ділянках – треба всіх посадити й харчування добре забезпечити?

– Виходить так. Але це неможливо в принципі. Де ти стільки дефіцитних продуктів візьмеш? – зітхнув Водкін. – І навіть якщо їм пайок за військові винаходи давати добрий, то перед цим треба цих інтелігентиків з їхнього тепленького життя повисмикувати, – копнув він сосну, – та в карцер десятиметровий по 120 осіб напхати, та на етап, та у вагон товарний, та через м'ясорубку табірну пропустити, – з кожним вигуком усе сильніше копав він стовбур дерева, – щоб цей учений двометровий до 40 кг прохудився.

– Не копай, перестань, мені прямо в усі защемлені місця віддає, – простогнав Петров. – Слухай, Водкін, а ти там, у їдальні, коли олію просив, пожерти нічого не взяв? У них там вафлі спеціальні, так і називаються – «Новий Артек». Нам же сухпай належить, на протязі працюємо цілий день.

– Тобі нічого не належить, Петров. У тебе легка робота сьогодні, на свіжому повітрі висіти та верзти хрінь усяку…

– Ну добре, я там пиріжок узяв із горохом, тримай. Тільки їж швидко й давай мажся, уже темніє, скоро вогнище святкове запалять.

Народна-глибоководна

– Ваша робота дуже потрібна, дуже потрібна й важлива… постачання посилок завдяки вашим листам збільшилися на 13%... в останньому кварталі порівняно з минулим роком досягнуто зростання… розширення номенклатури дарованих товарів… уперше були прислані такі необхідні… чорний перець та інші спеції…

Директор табору, високий сивий ветеран в адміральському кашкеті із золотою кокардою і в напрасованих шортах, з яких стирчали вкриті сивим пухом старечі ніжки, читав привітальну промову довго й зосереджено. Коли останній листочок із доповіддю був ретельно озвучений, сонце вже майже торкнулося краю моря. Увесь амфітеатр підвівся і заплескав у долоні. Сивий адмірал махнув рукою, і біло-червоні щільні піонерські ряди опустились на свої місця.

Ліворуч від підростаючої зміни розташувалися півсотні дорослих товаришів у непримітних костюмах, а праворуч довго всідалися, розбираючи транспаранти «БЧ-3 – ветерани Прибережжя» і «БЧ-2 – ветерани Передгір'я», втомлені дідочки найрозмаїтіших форм і комплекцій.