15 Різні койки

…з нього зірвали кепку й ривком кинули на холодний залізний стіл, на якому в кіно детективам показують сині мертві трупи в морзі. Одна митна тітка, у негнучкому гумовому фартусі, заляпаному чимось бурим, засохлим, схопила його за зап'ястки, друга крижаними руками стисла ноги. «Тримай його міцніше, Бабаягіна, я йому зара бирку на палець присобачу», - крикнула перша. Друга, зі значком «Митна служба СРСР №45», раптом сунула руку в Денисові шорти, пошарила там і похмуро просипіла: «Є, знайшла». «Видирай і кидай в урну, в  он ту», - перша ногою присунула іржаву балію, набиту чимось кривавим і ворушким. «Здоровий у нього, зараза…» - друга витягла руку з тугим згортком. «Готовий, жмурик!» - Дениса зіштовхнули зі столу та із криками «папір ще на вас дефіцитний переводити» видали фіговий виноградний листок, на якому білою фарбою був проставлений штамп «4-та секція 5-го допуску 6-го рівня». «А взимку, коли немає листя - як ви перепустки видаєте?» - спитав він, тремтячою рукою обмацуючи краї рваної рани на поголеній голові й кутаючись у якесь смердюче ганчір'я. «А взимку до нас ніхто й не їздить - вода ж бо холодна».

Дві панцирні

Це що, виходить - я задрімав? Так, виходить, що так. День був ще той - він згадав заплив, митницю, похмурих однакових тіток.

Денис оглянув номер: клишоногий стіл, тумбочка, два стільці з дерматиновими спинками й шафа, що рипіла від погляду на неї.

На тумбочці лежав товстий том «Списку заборонених дій». На першій сторінці величезним шрифтом було надруковано лише одне слово: «ЗАБОРОНЕНО», а потім ішли словникові статті, згруповані за абеткою. Денис прогорнув пару сторінок і відкрив навмання посередині, на «с»: «…саботувати…, санкціонувати…, сигналізувати…», а далі - «символізувати, симпатизувати, симулювати, систематизувати, скандувати, складувати, спекулювати, стенографувати, стимулювати…». Найбільша стаття, на цілих п'ять сторінок, була про «скандувати».

За такого підходу - чому б не видати тоненьку брошурку «Дозволено», - знизав він плечима та ще раз оглянув свій притулок.

Тітка-вахтерка, просто копія ранкової митної (клонують їх, точно клонують!), тицьнула товстим пальцем при заселенні: «Тут жити будете, містере. Номер, узагалі-то, на двох нормальних радянських людей розрахований, ось - дві різні койки з дореволюційного заліза! Займайте праву».

- Гаразд, - буркнув Денис і кинув рюкзак на ліву.

Ліжка, чи як вони казали «койки», стояли вздовж стін по різні боки двостулкових забитих балконних дверей, укритих потрісканою фарбою. Про ліжка Іва сказала, що в старовину вони називалися «панцирні» - через основу, продавлену металеву сітку. І це, пояснила Іва, найвищий супер-пупер-люкс, рівень для інтуристів, бо свого металу на Узбережжі нема. Збереглися тільки ті металеві речі, що були за соціалізму.

Кепку він поклав на тумбочку між ліжками. Вино, яке їм наливали за вечерею, він пити не став - так, пригубив один ковток із пляшки «Мускат Білий Червоного Каменя», але Іва закричала йому в голові: «…Денисе, ні! це хімія, спирт із барвником! від зубного аналізатора прямо виття йде!». Вечеря, до речі, була дивна, майже тюремна: грудка в'язкої каші й товста холодна сарделька, яка пахла якоюсь незнайомою твариною, судячи з її слизької шкірки - земноводною.

Денис, звісно, підготувався як міг до цього занурення в архаїку. Наприклад, він вирішив не сточувати надтонкий зубний сенсор (щось на кшталт лазерного татуювання), який сповіщав про бактерії, зубний наліт-карієс, визначав склад їжі, зокрема отрутохімікати, а пояснити сигнал при перевірці на мікрочипи тим, що в нього стоять штифти. Зубні залізні імпланти - це вони знали, правда самі користувалися лише коронками. Штифтів, звісно, у нього ніяких не було - у його світі штучний і справжній зуби взагалі не відрізнялися геть нічим.

Денис подивився на шафу. Тристулкове створіння запитально рипнуло дверцятами. «А, чорт!» - вигукнув Денис, згадавши, що наснилося йому нещодавно.

Він засунув руку в шорти, подумав і, глянувши на кепку, розвернув її відеокамерами до стіни. Потім засунув руку ще раз, глибше. Намацавши там щось велике й довге, він, насупившись, зосереджено посмикав кілька разів це довге рукою на себе. Нарешті він відірвав і витяг скрутку фіолетових 50-фунтових банкнот.

«Ні, це була хороша ідея - вшити гроші в труси, як у тому древньому фільмі!» - подумав Денис.

Прохання діда

Спокійно, все буде добре, спокійно-все-буде-добре. Завтра, завтра він зустрінеться з тим, кому потрібна допомога. Смішно, дід там щось навигадував, усілякі конспірологічні штучки, паролі-відгуки, ну, зі стариками таке буває.

Цікаво, хто це - паралізована жінка, нещасна дитина-сирота, убогий голодний старий? Чи дівчина неземної краси, скромна як сама зоря, що ще жодного разу при юнакові не розчесала як слід свої густі руді локони…

Його дід, хоч і їздив останні п'ять років в інвалідному візку, але був той ще живчик! Він зателефонував наприкінці квітня й довго розводив тяганину про якусь шкідливу собачку своєї капосної  сусідки. А потім спитав прямо: чи може онук допомогти, коли дідові це конче потрібно. І розповів, що сигнал про допомогу прийшов від його найкращого друга, і що треба з'їздити туди, куди їздити не можна, і з'ясувати все, що можна. А що з'ясувати - скаже посланець його друга прямо на місці.

Денисові іноді дозволялося працювати в режимі самостійного пошуку матеріалу, ніби у вільному польоті, тож він переконливо й швидко наготував обґрунтування для шефа. Дениса дуже цінували, його стиль малювання не міг скопіювати ніхто, ні людина, ні ШІ - комікси в нього виходили серйозні, а персонажі - з якоюсь легкою, ледь уловною смішинкою. Це жодним чином не були карикатури, просто в портретах трішки зміщувалися акценти, і добрі обличчя на них завжди світилися якоюсь простою й відкритою радістю.

Шеф сказав, що це нереально - Узбережжя, найодіозніший уламок Північної Федерації, ніколи не видавало віз журналістам з американських ЗМІ.