14 Галявина казок

Оголення голів

- Головний убір зніміть у приміщенні, містере.
Денис добре пам'ятав, що в їхніх храмах і моргах заборонено було перебувати в кепці. Він читав, що в розмові з офіційною посадовою особою шапки треба було швидко зривати з голови - ця дивна особливість називалася «ламати шапку» й була повсюдно поширена в їхніх землях ще до того, як мусульманська Москва перестала бути центром їхнього православного світу.
Тітка, з таким самим свинцевим обличчям і в такому самому мишачому мундирі, як учора на митниці, але з новим значком «За порятунок потопальників», не кліпаючи, дивилася крізь його голову.
Приміщення, де проходив екзамен, більше нагадувало кімнату для допитів. Щоправда, великий прямокутний отвір у стіні навпроти їхніх двох столів був закритий не дзеркалом, як у всіх старих шпигунських фільмах, а просто забитий дошками.
Денис зняв кепку й поклав її на стіл навпроти себе.

Виглядала вона геть як кепка і, власне кажучи, кепкою і була. Звісно, були невеликі відмінності за формою - наприклад, перед Денисовими вухами вигиналися два невеликих півкруглих виступи вузькоспрямованих навушників із кістковою провідністю. Щоправда, якби хтось дуже цікавий розрізав тканину, то побачив би просто два кружальця пластику, нібито для кращої фіксації кепки на голові, що, втім, теж було істиною.
Динаміки були найякісніші, які тільки можна було замовити в аудіофільських магазинах, звук був чіткий, не перекривав зовнішніх сигналів і звучав винятково в Денисовій голові.
Основна начинка була в козирку - йому надавала жорсткості пластикова прокладка, у яку була впаяна тонка, як цигарковий папір, золота сіточка флеш-пам'яті на 600 ТБ, найновіший нанопроцесорний рушій, кілька мікрофонів, чотири рознесені по куточках камери з різними діапазонами, дрібка всіляких сенсорів і датчиків, та ще всякого по дрібниці.
Усе це було практично невагоме й мікроскопічне. Денисів друг Кирило, деміург цієї кепки, пристрасний любитель моделювання всіляких несерійних штучок, вибив у Дениса дозвіл додати ще від себе кілька дрібних опцій, якщо буде змога за вагою й габаритами.
Так біля потилиці з'явилася мікроаптечка («нічого зайвого, Денисе, типові датчики-аналізатори й маленький інжектор на три мілілітри»), в обідку - найпростіший молекулярний хіманалізатор, а якщо смикнути за верхівку, за помпончик… це Денис уже й забув, треба спитати в Іви.

Ну й усе. А, ну ще тканина кепки - світло-блакитна тканина з функцією сонячної батареї не лише підживлювала акумулятор козирка, а й екранувала будь-яке випромінювання. Так, і крім цього був резервний спосіб підзарядки з мікроадаптером на будь-яку напругу й будь-яку силу ампер - треба було лише встромити в розетку вилку, зачистити кінці дротиків і прикласти їх до двох мідних скобок із лівого краю, які імітували нібито недбалий ремонт відірваного козирка кепки.
Це був шедевр мімікрії й нанотехнологій, щоправда сама конструкція була трохи затісна Денисові - густий зачесаний назад чуб постійно вибивався на волю.
Та головне - кепка була не просто кепкою, це була домівка Іви. Денис постійно осмикував Кирила, коли той казав, що створив тіло для Іви з Денисового пластикового ребра, бо намагався не уявляти Іву в якомусь певному тілі.

- Анкету заповнюємо розбірливо! - тітка роздала кожному бліду ксерокопію.
Знову за рибу гроші! Вже сто анкет - і перед поданням візи, і після. Швидко вписавши дані на сіренькі листочки з фіолетовим штампом «Молодший брат прочитає про тебе», він подивився на своїх товаришів по ідеологічному насильству.
Професор із суворим виглядом креслив по аркушику паркерівською ручкою, Жан схилився до самого столу та виводив кривульки, висунувши кінчик язика, а японка щось відсторонено писала лівою рукою, найпевніше ієрогліфи. Німкеня запізнювалась, хоча з мікроавтобуса всі вийшли разом.
Коли їх після митниці привезли в цьому «Хлібному 17» для складання екзаменів у те місце, яке місцеві називали «Галявина казок», - він не встиг перекинутися зі своїми бравими плавцями й парою слів.
Але ж хтось із них, із чотирьох, може бути нашим розвідником. Його шеф, завідувач відділу спеціальних репортажів, попередив Дениса, що зараз західні спецслужби дуже цікавляться станом справ у цій ядерній мікроімперії. Цікаво, хто? Може, німкеня? А, зовсім забув - вона ж австрійка! Або Жан? Ні, скоріше японка…

- Клас, встати! струнко!

Викладач історії

- Мене звати професор Ли-са-єн-ков, записуйте, - густий баритон заповнив усе невелике приміщення. - Я найстаріший викладач новітньої історії Загального НовоКримського університету і я сьогодні прийму у вас іспит з історії та культури нашого Узбережжя. Від його результатів, від того, наскільки ви ідеологічно грамотні та культурно витримані, залежатиме, який допуск на пересування нашим Узбережжям ви отримаєте.
Викладач історії зовнішність мав солідну й політично правильну - величезна залисина позначала обширні знання, повнувате обличчя з подвійним підборіддям - вірність і водночас діалектичність вивіреного партійного курсу. Він був одягнений у простору сорочку навипуск із накладними кишенями. На грудях красувалася медалька з гостроверхою пірамідкою та написом «Винахідник СРСР». Образ доповнювали явно чужі йому масивні рогові окуляри із простими скельцями без діоптрій.
- Одразу скажу вам, молоді люди - ми не вимагатимемо від вас, щоб ви на наше біле казали «біле», якщо ваша пропаганда все життя запевняла вас, що це - «чорне», - професор подивився на сивого Санда, який кивнув і мудро всміхнувся.
- Але ви маєте продемонструвати знання основних віх нашої історії; ви маєте показати, що розумієтеся на наших звичаях і на нашій вірі, - викладач погладив себе знизу вгору по залисині, - та й просто виявити елементарне розуміння, у гостях у якого народу, у якого древнього, тисячолітнього народу ви перебуваєте, - історик говорив м'яко, але з якимось явно не академічним натиском, за яким відчувалося несказане: «а інакше я вас, козлів…»