12 Лівадійський чертог

Корисна звичка

Капітан першого рангу Хлотов прокинувся за одну секунду, миттєво, ніби виринув із темних океанських глибин.
Він повернув голову та глянув на бронзовий диск підлогового годинника. Влітку він піднімався о п'ятій сорок п'ять.
Ще з курсантських часів він виробив звичку прокидатися за п'ятнадцять хвилин до підйому. Ця чверть години, яку його товариші вважали найсолодшим шматочком сну, ішла на те, щоб обміркувати прийдешній день, свої цілі на цьому відтинку часу та способи їх досягнення.
Саме завдяки цьому - і ще багатьом іншим сильним якостям своєї особистості - він і досяг такого успіху в кар'єрі, подумав, потягуючись, капітан. І тепер, коли він уже десять років очолював ФСБ, Флотську Службу Безпеки Узбережжя, коли ніхто не міг знати, прокинувся він чи ні, коли жодна жива душа не могла від нього вимагати підйому о певній порі - тепер дотримання цієї звички стало його внутрішнім компАсом.
Капітан 1-го рангу, капраз по-флотськи, опустив ноги в м'які капці, встав і відсмикнув штори спальні. Багато хто з командування флоту, оселившись у палацах, завів звичку дзвонити у дзвіночок - і спеціальна людина, вбрана вістовим, уранці розчахувала важкі палацові завіси. Та капраз був не такий - він усе робив сам, самостійно.

Бережливе Узбережжя

Так, треба міняти графітові стрижні. Це, мабуть, зараз саме головне. Потрібно передати на захід ще сто мішків із фотографіями голодних нещасних дітей, неофіційними каналами, певна річ (а офіційних - нема й не буде) - капраз зробив помітку в щоденнику для доручень.
Заміна графітових стрижнів на атомній станції потребувала доброї міжнародної обстановки, щоб тимчасово зняли цю частину санкцій. Як завжди в такому разі, через дружню пресу нагніталася істерика - бідолашні аборигены лишаться без електрики, голодні дітки голодуватимуть - і багаті країни, попручавшись, здавалися.
Замінювали зазвичай влітку, коли найменше витрачалося електрики і, як правило, за місяць управлялися. У цей час, звичайно, відключення струму мали місце, але населення ставилося з розумінням, ха, а куди воно подінеться!
«І цього разу теж усе зробимо правильно», - подумав капраз.
Економная економіка должна економно функціоніровать. І її міцна основа - Кримська атомна, красуня ядерна, що стабільно видавала на-гора два гігавати й надійно забезпечувала енергетичну незалежність рідного Узбережжя.

Ех, добре, що ця довбана Північна Федерація, перш ніж навернутися, перетягла до нас обладнання з тієї, Старокримської, атомної станції, а не відновлювала свій дурнуватий міст, що його підірвали наприкінці Лютої війни.
Капраз скривився. Усе ж ці фашистські наративи так і липнуть, так і липнуть, навіть до нього. Він знову назвав Собіральну Велику Операцію, після якої Федерація розкололася на Уламки, на український манер.
- Ненавиджу, - скреготнув зубами капраз і відчинив високі балконні двері.

Балкон спальні виходив на західну частину парку. Власне, балконом цей обрамлений колонадою простір на другому поверсі капраз називав тому, що іншої назви в нього не було. Цей комплекс білосніжних будівель один в один копіював Великий Лівадійський палац - принаймні так присягався той очкастий тип з архітектурної шараги, що відповідав за будівництво.
Звучало, звісно, нескромно - простий капітан і - палац! що за непорядок. Тому всі резиденції, де мешкало командування, - оцю, Воронцовську, і Кассандрівську, перейменовану так із міркувань секретності, - стали називати «чертогами». Теж не по-червонофлотськи, але запропонований мудаками з Політуправління Флоту другий варіант - «садиби» - звучав ще гірше, по-панському якось, а в нас панів нема, ми всі трудящі та селяни з невеликим прошарком.
Капраз знизав плечима: «чертог» теж херня, наче якісь чорти в цих палацах мешкають.

Хлотов оглянув парк. Попереду й униз, від колишньої Царської стежки, ретельно відтвореної на новому місці, розкинувся квітучий, як весна в комунізмі, оазис. Удалині синіло яскраве море.
Він і досі не міг звикнути до цього райського поєднання пальм і сосен.
Самий початок літа, щойно відцвіла акація, та її солодкий запах - глибоко втягнув повітря капраз - хоч ложкою їж! - змінився свіжим, ніжним, ледь із огірковою зеленню - запахом лип, що зацвітали. У розпал цвітіння вони пахнуть особливо соковито, п'янко, - він примружився від справдешньої насолоди.
А в середині червня зацвіте софора. Акація, звісно, розпускається пізно, але софора - ще пізніше.
Вона остання. Вона найкрасивіша.

Усе, чим живе людина

Хлотов налив води з високого кришталевого графина. Воду йому доставляли з кришталево чистих гірських джерел, і, природно, він не вживав ані «Слізоньки», ані «Копитця» - найпоширеніших марок мінералки з морської води, опрісненої за ізраїльськими технологіями. До речі, теж дуже важлива спадщина від Федерації - завод збудували в двадцятому році з ізраїльською допомогою, коли стало зрозуміло, що гірські річки тепер пересихатимуть щоліта.
От якби ми об'єдналися з Уралом, - подумав капраз. - У них стільки лісу, це ж папір, картон, фанера, всіляке пакування; а ми б їм дали барабульку та наш кром. Хоч би пили щось нормальне, а не оту їхню каламуть, чи як там вони свою брагу називають.
Капраз зітхнув - ех Урал, Богатир Урал! Донесення доносили, що вони на Уралвагонзаводі запустили лінію з модернізації ракет «Воєвода-батир», п'яте покоління після «Воєводи-витязя». Та й зрозуміло - вони ж у місті Картали 59-ту ракетну дивізію переозброюють, ту, яку нібито «розпиляли на металобрухт» у далекому 2005-му за Договором із піндосами. Ну та гидотна угода про відмову Батьківщини від балістичних ракет наземного базування.
Вони хотіли - в односторонньому порядку, сука! Крильця Буша свого на наші стратегічні крила поміняти!
Ага, розбіглися! Ракетний щит власними руками на шматки порвати, аякже!

Ех, якби пробити сухопутний коридор до Уралу…
Ні, не вийде. Це ж через скільки країн протискатися треба - через усі уламки Північної Федерації, через купу земель цих Уламків. А головне - через демілітаризовану зону з гарнізонами українсько-польсько-англійськими ворожими, напханими високоточною зброєю по самісіньке нікуди. Сука, агресивний блок НАТО, агресивний блок НАТО, - зітхнув капраз.
Може, якимись дирижаблями? Теж мимо - там у нечорноземній пустелі, у цьому їхньому круглому Кінці оті кантемирівські партизани-відморозки і «Бук» мають, і «Ясень», і хрін знає що дяді-васине. Це вже друге покоління - діти, народжені після їхнього сидіння в окопах Чорнобиля. Кажуть, такі вони, бр-р, зовсім на людей несхожі, аж погони ніде повісити. Недарма стільки років минуло - а жодна авіакомпанія над тими краями не літає.