Третє відображення

15.

Розділ 15. Своя сторона

Минуло три тижні.

Марина сиділа на підлозі посеред вітальні й розбирала коробки. Після повернення з села вони вирішили трохи змінити квартиру: переставили меблі, замінили штори, нарешті повісили картини, які кілька місяців чекали своєї черги.

Андрій саме збирав книжкову полицю.

— Ти впевнена, що вона має стояти саме тут?

— Так.

— А якщо я скажу, що дверцята шафи не відкриватимуться?

— Тоді доведеться пересунути шафу.

— Я сподівався на інше рішення.

— Можеш сподіватися. Але полицю став сюди.

Андрій похитав головою й узявся до роботи.

Вони майже не говорили про будинок. Не тому, що домовилися мовчати. Просто поступово з’явилися інші справи: робота, покупки, зустрічі з друзями, плани на вихідні. Звичайні речі знову займали належне місце.

Галина повідомила, що будинок у селі виставили на продаж. Олена отримала лист матері й попросила передати Галині, що вдячна за нього. Більше вона не телефонувала.

Трильяж реставратор розібрав на окремі частини. Дзеркальні панелі передали на утилізацію, дерев’яні елементи — також. Він надіслав Андрієві фотографії порожніх пакувальних коробів і підтвердив, що жодної деталі не залишилося.

Андрій видалив листування з майстром і прибрав фотографії трильяжа з телефона.

Марина не заперечувала.

У суботу вони запросили Олену й Максима на вечерю.

Максим приніс пляшку вина й довго розповідав, як нарешті полагодив свою стару кавомолку. Олена поставила на стіл домашній пиріг і поцікавилася, чи завершили вони облаштування квартири.

— Майже, — відповіла Марина. — Залишилося кілька дрібниць.

— А той ваш антикварний скарб? — Максим усміхнувся. — Знайшовся покупець?

Андрій подивився на нього.

— Ні. Його більше немає.

Максим зрозумів, що жартувати не варто, і змінив тему.

Пізніше, коли чоловіки пішли на кухню по каву, Олена сіла поруч із Мариною.

— Ти тепер нормально спиш?

— Так. Майже щоночі.

— А Андрій?

— Теж. Іноді прокидається раніше за мене й починає щось майструвати. Здається, він вирішив компенсувати всі незавершені ремонти за останні десять років.

Олена всміхнулася.

— Це хороший знак.

Марина подивилася на чоловіка. Він стояв біля кавомашини й сперечався з Максимом про ступінь помелу зерен.

— Так, — сказала вона. — Хороший.

Наприкінці місяця вони остаточно вирішили продати сільський будинок. Не хотіли більше повертатися туди й не бачили сенсу тримати нерухомість, якою не користуватимуться.

Галина погодилася допомогти з документами. Перед продажем вона забрала кілька речей, що належали її матері, а решту залишили новим власникам.

Одного вечора Марина переглядала фотографії в телефоні. Зупинилася на знімку, зробленому ще до переїзду: вони з Андрієм стояли на ґанку сільського будинку, обійнявшись за плечі. Позаду виднівся старий сад.

Вона довго дивилася на їхні обличчя.

— Гарна фотографія, — сказав Андрій, зазирнувши через плече.

— Так. Тоді ми ще не знали, скільки роботи на нас чекає.

— Зате тепер знаємо, що старі будинки треба оглядати уважніше.

— Особливо ті, де за шафами ховаються меблі.

Він поцілував її в скроню.

— Наступного разу купимо квартиру. На третьому поверсі. Без горища, підвалу й саду.

— І без антикваріату?

— Особливо без антикваріату.

Марина засміялася й відклала телефон.

Того вечора вона довго стояла у ванній перед дзеркалом. Зібрала волосся, вмилася, вимкнула світло й уже виходила, коли помітила, що забула зняти сережку.

Повернулася, увімкнула лампу й підійшла до раковини.

У дзеркалі відбивалося знайоме обличчя. Втомлене після довгого дня, але спокійне.

Марина зняла сережку, поклала її в маленьку чашу й вимкнула світло.

— Ти довго ще? — гукнув Андрій із кімнати.

— Уже йду.

Вона зачинила двері ванної.

У коридорі Андрій чекав на неї з двома чашками чаю.

— Завтра нікуди не їдемо, — сказав він. — Я замовив продукти. Будемо вдома.

— Чудовий план.

Вони пішли до вітальні.

А в темній ванній дзеркало відбивало порожню кімнату.

Кілька секунд нічого не відбувалося.