14.

Розділ 14. Не озирайся

Наступного ранку біля будинку зупинилася вантажівка. Реставратор приїхав разом із двома помічниками. Галина теж була на місці.

— Ми підготували все необхідне, — сказав майстер. — Спершу знімемо декоративні елементи, потім вивільнимо панелі. Скло старе, тому поспішати не будемо.

Андрій показав на двері задньої кімнати.

— Усе, що належить до трильяжа, забираємо. Нічого не залишаємо в будинку.

— Зрозумів.

Марина принесла зі сходів щільну тканину, якою вони колись накривали дзеркало.

— Може, спершу закриємо панелі?

Реставратор погодився. Помічники обережно розгорнули тканину й закріпили її так, щоб вона не сповзала під час роботи.

— Тепер можна починати, — сказав майстер.

Перші пів години минули майже буденно. Знімали різьблені накладки, послаблювали кріплення, складали дрібні деталі в окремі коробки. Андрій допомагав переносити інструменти. Марина записувала, що саме й у якій послідовності знімають, щоб нічого не загубилося.

Потім один із помічників попросив подати довгу викрутку.

Марина пішла до сумки в коридорі. Коли повернулася, тканина на правій панелі ледь помітно ворухнулася.

Вона зупинилася.

— Андрію?

— Що?

— Ти це бачив?

Він підійшов до неї, але тканина вже лежала нерухомо.

— Можливо, зачепили під час роботи.

Реставратор озирнувся.

— Ми до правої панелі ще не торкалися.

Ніхто не відповів.

Майстер повернувся до кріплень. За кілька хвилин із-за тканини пролунав голос:

— Андрію, подай мені руку.

Марина впізнала власну інтонацію. Навіть легку хрипоту після сну.

Андрій завмер із викруткою в руці.

— Не відповідай, — сказала вона.

Голос повторив:

— Андрію, я тут.

Він повільно поклав інструмент на підлогу.

— Я знаю, — промовив він уже до Марини. — Це не ти.

— Знаю.

Реставратор зняв рукавички.

— Що відбувається?

— Продовжуйте роботу, — відповів Андрій. — Тільки не знімайте тканину.

Майстер подивився на нього, потім на Марину. Запитань не поставив.

Вони працювали далі.

Коли дійшли до правої панелі, реставратор попросив усіх відійти. Він послабив нижні кріплення, підставив дерев’яну опору й обережно від’єднав раму.

— Тепер треба зняти тканину разом із панеллю. Скло триматимуть двоє. Готові?

Помічники зайняли місця з обох боків.

У ту саму мить із-за тканини пролунав голос Андрія:

— Марино, не дозволяй їм знімати її.

Справжній Андрій стояв поруч із реставратором. Марина бачила його руку на дерев’яній опорі.

Вона не повернула голови до тканини.

— Продовжуйте, — сказала вона.

— Ти чуєш? — голос за тканиною став гучнішим. — Вони зараз випустять її. Ти ж знаєш, що буде.

Андрій міцніше взявся за опору.

— Не слухай.

— Я не слухаю, — відповіла Марина.

Реставратор подав знак. Помічники підняли панель, і тканина зсунулася з одного краю.

На мить у відкритій смузі скла з’явилося обличчя Марини.

Вона стояла в кімнаті. Точно навпроти них. Але справжня Марина була збоку, біля дверей.

Відображення усміхнулося.

Марина відчула, як Андрій торкнувся її плеча.

— Ідемо звідси, — сказав він.

— Ні. Спершу винесімо панель.

Вона не стала дивитися на скло. Реставратор і помічники обережно повернули панель дзеркальною поверхнею до тканини й закріпили її на спеціальних підставках.

Щойно скло опинилося поза рамою, голоси стихли.

— Далі, — сказав майстер.

Центральну й ліву панелі зняли без ускладнень. Кожну загорнули окремо, закріпили в захисних коробах. Різьблену раму розібрали на частини, пронумерували й склали до вантажівки разом із кріпленнями та декоративними деталями.

Останнім реставратор оглянув порожню нішу в стіні.

— Тут більше нічого немає. Усе забрали.

Марина пройшла до кімнати. На місці трильяжа залишилися світліші смуги на шпалерах і кілька дрібних трісок на підлозі.

Вона чекала, що відчує полегшення. Натомість їй було дивно дивитися на порожнє місце, де стільки тижнів стояла ця річ.

— Готово, — сказав Андрій за її спиною.

Вона обернулася. Він простягнув руку.

Марина взяла її.

Вантажівка зачинила задні дверцята. Реставратор запевнив, що всі деталі надійно закріплені й до місця зберігання їх довезуть безпечно.

— А що з ними буде далі? — запитала Галина.

— Поки що зберігатимуться окремо. Потім вирішимо, як правильно утилізувати. Скло й деревину не варто викидати абияк.

Андрій подякував майстрові й домовився, що той повідомить, коли вантаж буде доставлено.

Галина замкнула будинок і поклала ключі до кишені.

— Я більше сюди не заходжу, — сказала вона.

— І не треба, — відповіла Марина.

Вони попрощалися. Андрій відчинив машину, але Марина ще раз подивилася на будинок.

У вікні задньої кімнати було видно порожню стіну.

Вона сіла в автомобіль.

— Їдемо додому, — сказала Марина.

Андрій завів двигун.

Цього разу вони не озиралися.