13.

Розділ 13. Останнє попередження

О десятій ранку реставратор уже був у будинку. Цього разу він приніс невеликий набір інструментів і дерев’яні підпірки для дзеркальних панелей.

— Я оглянув конструкцію ще раз, — пояснив він. — За правою панеллю є порожнина, але вона не закінчується там, де ми її відкрили. Схоже, частина сховку проходить уздовж центральної опори.

— Там теж щось є? — запитав Андрій.

— Не знаю. Учора я побачив край паперу, але не став витягати його навмання. Сьогодні спробую дістати все без пошкоджень.

Марина залишилася біля дверей. Галина стояла поруч із нею. Андрій допомагав майстрові тримати дерев’яну планку, поки той звільняв доступ до внутрішньої частини рами.

За кілька хвилин реставратор витягнув вузький згорток, обгорнутий пожовклою тканиною.

— Ось, здається, і все.

Усередині лежали два аркуші паперу й невеликий конверт із написом: «Олені».

Галина обережно взяла конверт.

— Треба передати їй.

— Спершу подивімося, чи є там щось важливе для нас, — сказав Андрій.

На першому аркуші був почерк Ганни. Текст починався без звертання, наче вона записувала думки для себе.

«Я довго думала, що вона живе за склом. Тепер знаю, що помилялася. Скло лише показує її. Вона тримається за тих, хто впізнає її обличчя й чекає побачити там когось знайомого.

Я бачила себе в кімнаті, коли сама стояла біля порога. Чула голос Олени, коли донька була далеко. Одного разу я відповіла. Після цього вона почала говорити моїми словами.

Я не знаю, ким вона була до дзеркала. Можливо, ніким. Можливо, я сама дала їй обличчя, коли вперше подумала, що бачу там іншу себе.

Олену я вивела з дому. Вона більше не повинна повертатися. Якщо вона колись почує мій голос, нехай пам’ятає: я не кликатиму її звідти».

Марина перечитала останній рядок.

— Вона вже тоді розуміла, що істота може говорити голосом померлої людини.

— І що відповідь має значення, — додав Андрій.

Другий аркуш був коротшим.

«Я спробувала винести дзеркало з кімнати. Воно не відпустило мене. Коли майстри прийшли, я побачила себе в усіх трьох панелях. У кожній я робила щось інше. Я попросила їх піти.

Тепер я знаю: не можна дозволити їй стати останнім образом, який ти пам’ятаєш. Не дивіться на неї, коли вона називає вас вашим ім’ям. Не відповідайте. І не намагайтеся вгадати, котра з вас справжня.

Треба винести трильяж із дому. Цілком. Не залишати жодної його частини».

Андрій поклав аркуші на стіл.

— Отже, його не можна просто розбити.

— І не можна залишити тут, — сказала Марина.

Реставратор зняв рукавички.

— Я можу розібрати його на окремі частини. Але якщо ви хочете зберегти скло, доведеться працювати обережно. Сьогодні підготую кріплення, завтра зранку зможемо почати.

— Ми не збираємося його зберігати, — відповів Андрій. — Треба вивезти все.

Галина взяла конверт.

— Я відвезу лист Олені. Вона має прочитати його сама.

— Передайте їй, що ми більше не проситимемо її повертатися, — сказала Марина.

Коли реставратор пішов, Андрій перевірив замки на дверях задньої кімнати. Марина залишилася в коридорі.

— Ти думаєш, Ганна змогла б урятуватися, якби тоді не відповіла? — запитала вона.

— Не знаю. Але вона врятувала доньку.

— А сама залишилася з цим.

Андрій підійшов ближче.

— Ми не повторимо її помилок. Завтра винесемо трильяж і більше сюди не повернемося.

Марина кивнула. Їй хотілося вірити, що цього достатньо.

Вони вийшли з будинку й замкнули двері. Андрій уже діставав ключі від машини, коли Марина почула за спиною знайомий голос:

— Маринко.

Вона зупинилася.

Це був голос її матері.

— Не озирайся, — тихо сказав Андрій.

Голос повторив її ім’я. Тепер ближче, майже біля самого вуха.

Марина стиснула його руку.

— Мама ніколи мене так не кликала, — прошепотіла вона.

Вони сіли в машину й поїхали.

А за вікном будинку, у темній кімнаті, за трьома дзеркальними панелями залишилося відображення порожнього коридору.