12.

Розділ 12. Олена

Галина наздогнала Марину й Андрія біля хвіртки.

— Зачекайте. Я знаю, як знайти Олену.

— Доньку Ганни? — перепитав Андрій.

— Так. У мами залишився записник зі старими телефонами. Можливо, номер досі діє.

Вони повернулися до Галини. Записник знайшовся в шухляді письмового столу. На одній зі сторінок було записано: «Олена Гнатюк».

Галина набрала номер. Після кількох гудків відповіла жінка.

— Слухаю.

— Олено? Це Галина, донька Марії. Ми з вами колись жили по сусідству.

На тому кінці помовчали.

— Пам’ятаю. Щось сталося?

— Ми знайшли старий трильяж у вашому будинку. І дещо, що залишила ваша мама.

— Ви знайшли дзеркало? — швидко запитала Олена.

Галина глянула на Марину.

— Так.

— Я приїду завтра. Адресу пам’ятаю.

Олена приїхала наступного ранку. Їй було трохи за шістдесят. Коротке сиве волосся, уважний погляд, стримані рухи. Вона привіталася з усіма й одразу запитала:

— Ви вже бачили щось у дзеркалі?

Андрій не став ухилятися.

— Так. І не раз.

Олена сіла за стіл.

— Мені було десять, коли мама заборонила заходити до тієї кімнати. Спочатку казала, що скло старе й може впасти. Потім я почула її голос звідти. Мама була на кухні, а хтось кликав мене з кімнати її голосом.

— Ви заходили? — запитала Марина.

— Один раз. У дзеркалі мама стояла за моєю спиною. Я обернулася — кімната була порожня. А відображення ще дивилося на мене.

— Що зробила ваша мама?

— Забрала мене звідти. Того ж вечора ми поїхали до її сестри. Назад я вже не повернулася.

— А Ганна залишилася в будинку? — запитала Галина.

Олена кивнула.

— Вона сказала, що має дещо закінчити.

Марина дістала з сумки копію записки, яку вони знайшли за дзеркалом, і поклала перед Оленою.

Жінка прочитала її двічі.

— Мама це написала, — сказала вона. — Я впізнаю почерк.

— Вона пояснювала, що означають ці слова? — запитав Андрій.

— Не все. Але казала, що та жінка спочатку вчиться повторювати голос. Потім рухи. А далі починає з’являтися там, де має бути людина.

— Тобто вона намагається зайняти її місце? — уточнила Марина.

— Так мама це розуміла. Вона казала, що найгірше починається тоді, коли близькі вже не можуть погодитися, де саме бачили одне одного. Один пам’ятає, що був удома, інший — що його там не було. І кожен має докази.

Андрій згадав фотографію з їхньої квартири.

— У нас саме так і сталося. Ми обоє пам’ятаємо один вечір по-різному. А на знімку ми разом.

Олена уважно подивилася на нього.

— Тоді вона вже підійшла близько.

— До чого? — запитала Марина.

— До того, щоб її прийняли за когось із вас.

У кімнаті запала тиша.

— Як цьому завадити? — запитав Андрій.

— Мама радила не сперечатися про спогади й не намагатися довести, хто помиляється. Перевіряйте те, що можна перевірити разом. Не відповідайте на голос, якщо не бачите людини. І ніколи не залишайтеся перед дзеркалом удвох.

Марина згадала другий напис на внутрішньому боці панелі: «НЕ ВІДКРИВАЙ, КОЛИ ВОНО ДИВИТЬСЯ».

— Вона знала, як знищити це?

— Ні. Вона боялася навіть розбити дзеркало. Казала, що тоді воно втратить свою оболонку, але не обов’язково зникне.

— Чому ви ніколи не розповідали про це раніше? — запитала Галина.

Олена опустила очі.

— Бо хотіла забути. Мені здавалося, якщо я більше не повертатимуся до того будинку, усе залишиться там.

Вона підвелася, але перед виходом затрималася біля столу.

— Є ще одна річ. Перед смертю мама приїжджала до мене. Вона дуже погано спала й майже не їла. Тоді сказала: «Якщо колись почуєш мій голос, спершу згадай, де я померла».

— Ви знали? — запитала Марина.

— Так. У лікарні. Я була поруч із нею до останньої хвилини.

Олена взяла сумку.

— Я не знаю, навіщо вона це сказала. Але, мабуть, хотіла, щоб я пам’ятала: голос може бути схожим, а людини за ним уже немає.

Вона попрощалася й пішла.

Андрій дочекався, поки за Оленою зачиняться двері, й повернувся до Марини.

— Тепер зрозуміло, чому воно підсовує нам різні спогади.

— Йому потрібно, щоб ми перестали довіряти власній пам’яті. А потім — одне одному.

— Цього не станеться.

Марина не відповіла. Вона думала про Ганну. Та знала, що відбувається, встигла вивести доньку з будинку й залишила попередження. Але сама залишилася.

— Треба дізнатися, що ще вона сховала, — сказала Марина. — Реставратор не встиг оглянути всю порожнину.

Андрій зателефонував майстрові. Той підтвердив, що підготував інструменти й може повернутися наступного дня. Цього разу він збирався відкрити сховок повністю, не пошкодивши конструкцію.

— Завтра о десятій, — сказав Андрій, завершивши розмову.

Галина погодилася бути присутньою.

Марина подивилася на старий записник, який залишився на столі.

Тепер вони знали, що саме робить істота. Залишалося з’ясувати, чому Ганна не змогла її зупинити.