11.

Розділ 11. за склом

Олена з Максимом жили в новобудові неподалік центру. Вони давно запрошували Марину й Андрія в гості, але ті все відкладали зустріч: спочатку через поїздки до села, потім через роботу й нескінченні справи з будинком.

Тепер відмовлятися було незручно. До того ж після останніх подій залишатися у власній квартирі обом не хотілося.

— Нарешті! — Олена відчинила двері й обійняла Марину. — Я вже думала, що ви переїхали в те село назавжди.

— Ми й самі почали підозрювати, що так і буде, — відповів Андрій, заходячи слідом.

Максим з’явився з кухні з кухонним рушником на плечі.

— Проходьте. Я якраз освоюю нову кавомолку. Вона, здається, розумніша за мене, але я ще не здався.

— Ти вже третю купив, — зауважила Олена. — Може, проблема все-таки не в кавомолках?

— У попередніх були недоліки.

— У першої був один недолік. Ти її розібрав.

— Я хотів зрозуміти принцип роботи.

— Тепер вона працює винятково як експонат.

Марина всміхнулася. Звичайна домашня метушня друзів трохи відволікала від думок, які не відпускали її від самого ранку.

За вечерею Максим поцікавився, як просуваються справи з будинком.

— Потроху, — відповів Андрій. — Але там знайшлася одна річ, з якою ми поки не знаємо, що робити.

— Яка саме? — Максим одразу зацікавився.

— Старий трильяж. Великий, дерев’яний, із трьома дзеркальними панелями. Досить майстерна робота.

— О, це вже цікаво. Різьблення є? Якого приблизно періоду?

— Точно не знаємо. Реставратор має подивитися.

— Можеш скинути фотографію? — попросив Максим. — Я люблю такі речі.

Олена поставила перед ним тарілку.

— Тільки не починай подумки облаштовувати наш коридор чужими меблями.

— Я ще нічого не сказав.

— У тебе вже обличчя людини, яка знайшла новий предмет колекції.

Марина дістала телефон і показала кілька знімків. Максим уважно розглянув різьблення, наблизив фотографію, затримався на темній дерев’яній рамі.

— Гарна річ. Шкода, якщо її розбиратимуть.

— Ми поки не вирішили, що з нею робити, — сказала Марина.

— А чому взагалі розбирати? — запитав він.

Андрій коротко глянув на дружину.

— Є деякі проблеми з конструкцією. Із заднього боку виявили порожнину. Реставратор хоче оглянути її, перш ніж щось вирішувати.

— Тоді нехай оглядає, — погодився Максим. — Старі меблі іноді приховують цікаві речі.

Олена помітила, як Марина відклала телефон.

— Ви через цей трильяж так напружені? — запитала вона вже без жартів.

— Трохи втомилися, — відповів Андрій.

Олена не стала розпитувати. Лише налила Марині води й перевела розмову на іншу тему.

Після вечері вони ще довго сиділи на кухні. Максим розповідав, як одного разу купив старовинний кавник без кришки й пів року шукав до нього відповідну деталь. Олена нагадала, що кришку він зрештою знайшов у власній коморі, а потім вони сперечалися, чи можна вважати це колекціонуванням.

Марина навіть засміялася. Уперше за кілька днів їй вдалося бодай ненадовго забути про фотографію, яку вони знайшли в посилці.

Та коли подружжя влаштувалося на ніч у гостьовій кімнаті, Андрій запитав:

— Розкажемо їм?

— Про все?

— Принаймні про фотографію. І про те, що сталося в будинку.

Марина подумала.

— Поки ні. Я не знаю, як це пояснити, навіть собі.

— Гаразд. Але якщо стане гірше, не будемо мовчати.

Вона кивнула й узяла його за руку.

Наступного ранку вони повернулися до своєї квартири. Коробка з фотографією стояла на консолі в передпокої. Андрій перевірив, чи все на місці, але відкривати її не став.

Близько одинадцятої зателефонувала Галина.

— Андрію, доброго дня. Тут реставратор приїжджав. Подивився на ваш трильяж і знайшов дещо цікаве.

— Що саме?

— За правою панеллю є порожнина. Схоже, її колись спеціально зробили. Він нічого не став діставати без вас. Каже, що там може бути щось заховане.

Андрій увімкнув гучний зв’язок.

— Він розуміє, як її відкрити?

— Каже, що так. Але хоче, щоб ви приїхали. І ще… Я згадала дещо про Ганну. Моя мати колись розповідала, що та ховала в трильяжі якісь папери. Не знаю, чи йдеться про те саме.

Марина й Андрій перезирнулися.

— Ми виїжджаємо, — сказав Андрій.

Коли вони приїхали, Галина чекала біля будинку разом із реставратором. Це був чоловік років п’ятдесяти, у робочій куртці, з невеликою валізою інструментів.

— Добрий день, — привітався він. — Я оглянув конструкцію. Загалом стан непоганий, хоча дерево потребує догляду. Але є одна особливість.

Він провів їх до задньої кімнати й показав на праву панель.

— Ось тут, за дзеркалом, подвійна стінка. Її зробили навмисно. Я помітив різницю в товщині, коли перевіряв кріплення. Схоже, усередині залишили невеликий сховок.

— Ви можете його відкрити? — запитав Андрій.

— Можу спробувати. Але спершу треба зняти навантаження з панелі. Якщо поспішити, можна пошкодити старе скло або саме кріплення.

— Скільки це займе?

— Якщо все піде добре, хвилин двадцять-тридцять. Але я не обіцяю, що вдасться з першої спроби.

— Робіть, — сказала Марина.

Реставратор попросив усіх трохи відступити й узявся до роботи. Він обережно послабив кріплення, зняв вузьку дерев’яну планку й дістався до задньої стінки. За нею справді виявилася невелика порожнина.

— Ось вона, — сказав він. — Тут щось є.

За кілька хвилин на підлозі біля трильяжа лежали складена записка й фрагмент старої фотографії. Папір був пожовклий, краї потемніли від часу.

Марина першою взяла записку. Почерк був нерівний, місцями літери майже злилися.

«Якщо вона почала повторювати ваш голос, не відповідайте їй. Якщо вона показує вас удвох, не шукайте, хто справжній. Вона не виходить, доки ви пам’ятаєте, де ваше місце. Та коли хтось із вас повірить, що бачив іншого там, де його не було, вона зможе зайняти це місце».