10

Розділ 10. Порожнє місце

У суботу Марина прокинулася від запаху кави.

Андрій уже був на кухні. Він стояв біля відчиненого вікна й переглядав щось у телефоні.

— Ти сьогодні підозріло господарський, — сказала вона, заходячи босоніж.

— Я просто вирішив, що хтось у цій квартирі має відповідати за сніданок.

— І як, справляєшся?

— Поки що є кава. З яйцями ситуація складніша.

Марина заглянула в холодильник.

— Можна зробити омлет.

— Я саме на це й сподівався.

Вони поснідали, прибрали зі столу й вирішили пройтися до магазину. Погода була прохолодна, але сонячна. Марина взяла легку куртку, Андрій перевірив, чи замкнув двері, і вони вийшли.

Повернулися приблизно за годину. Андрій поніс пакети на кухню, Марина зняла взуття й повісила куртку в передпокої.

— Ти замовляла щось? — запитав він із кухні.

— Ні. А що?

— На пошті повідомлення. Посилка.

— Мені нічого не мало прийти.

Андрій показав їй екран. У застосунку справді було повідомлення про доставку, але без зрозумілого відправника. Лише номер накладної й адреса їхнього відділення.

— Може, подарунок, — припустив він.

— Від кого?

— Від таємного шанувальника. Я починаю хвилюватися за конкуренцію.

— Не переймайся. Якщо він надсилає посилки без підпису, у нього погані перспективи.

Вони засміялися й вирішили поки не звертати уваги.

Увечері Андрій згадав про посилку знову.

— Завтра заїду на пошту, — сказав він, переглядаючи повідомлення. — Може, це щось із тих замовлень, які ти робила минулого місяця.

— Я нічого не замовляла.

— Тоді тим більше цікаво.

— Якщо там чужа річ, повернеш.

— А якщо там скарб?

— Тоді поділимо.

Наступного дня він повернувся з невеликою картонною коробкою. На ній не було ні імені відправника, ні назви магазину. Лише номер накладної, надрукований на білому стікері.

— Відкривати будеш? — запитала Марина.

— А раптом там бомба?

— Тоді не відкривай.

— Логічно.

Він поставив коробку на стіл і взяв ножиці. Усередині лежала стара дерев’яна рамка для фотографії. Невелика, темна, з подряпинами на кутах. Скло було ціле, але задня стінка трохи відходила.

— Це твоє? — запитав Андрій.

Марина похитала головою.

— Ніколи такого не бачила.

Він перевернув рамку. На звороті не було нічого, крім двох металевих затискачів.

— Може, помилково відправили?

— Тоді чому на наш номер?

Андрій оглянув коробку ще раз. Усередині не було ні накладної, ні записки.

— Завтра з’ясую на пошті.

Він поклав рамку на комод у передпокої, щоб не заважала на столі.

Марина пройшла повз неї до спальні, але за кілька кроків зупинилася.

— Андрію?

— Що?

— Там щось є.

Він підійшов. Марина вказувала на задню стінку рамки. Між деревом і картоном виднівся тонкий край фотографії.

Андрій обережно відсунув затискачі й витягнув знімок.

На ньому була їхня квартира.

Вони впізнали передпокій, комод і двері до спальні. Фотографію зробили з коридору, ніби хтось стояв біля вхідних дверей і дивився всередину.

На знімку Марина стояла біля комода спиною до камери. Андрій був далі, біля кухні.

— Коли це зняли? — запитала вона.

Андрій не відповів.

Він перевернув фотографію.

На звороті було написано одне слово:

«Нарешті».

Марина повільно опустила руку.

— Це хтось жартує?

— Не знаю.

— Може, попередні власники квартири?

— Ми тут живемо шість років. Я не думаю, що вони досі надсилають нам пошту.

Він ще раз подивився на знімок.

— Тут ми.

— Я бачу.

— Але я не пам’ятаю, щоб хтось нас фотографував.

Марина взяла фотографію. На ній усе було звичним: комод, двері, світло з кухні. Навіть її домашній одяг вона впізнала. Такий самий вона носила кілька днів тому.

— Це четвер, — сказала вона.

Андрій нахилився до знімка.

— Чому четвер?

— Через светр. Я тоді ввечері його вдягла. Пам’ятаєш, ми повернулися з магазину, я розклала продукти, а ти розлив каву біля комода?

— Ні.

— Ти ще шукав ганчірку, а я витирала підлогу. Потім ми дивилися фільм.

Андрій подивився на неї з нерозумінням.

— Марин, у четвер я повернувся додому після десятої.

— Звідки?

— З роботи. У мене була зустріч із замовниками, потім ми вечеряли з колегами.

Вона похитала головою.

— Ти був удома.

— Ні. Я тобі навіть телефонував із ресторану. Запитував, чи купити щось дорогою.

— Ти телефонував мені з кухні. Я була в кімнаті й просила принести зарядку.

Андрій поклав фотографію на стіл.

— Я не міг бути вдома. Я маю зустріч у календарі. І чек за вечерю зберігся, я оплачував карткою.

— Тоді хто був зі мною?

Він не відповів.

Марина знову подивилася на фотографію.

— Я пам’ятаю той вечір. Дуже добре. Ти розлив каву, бо зачепив чашку ліктем. Ще сказав, що комод треба посунути, бо він стоїть незручно.

— Я не торкався цього комода в четвер.

— Андрію, я не вигадую.

— Я знаю.

Він сказав це спокійно, але тепер уже сам дивився на знімок так, ніби намагався знайти там пояснення.

— Може, ти переплутала день? — запитав він.

— Можливо. Але я пам’ятаю, що ти був удома.

— А я пам’ятаю, що тебе не було, коли я повернувся.

Марина повільно підвела на нього очі.

— Що?

— Коли я прийшов, квартира була порожня. Ти написала, що затримуєшся в магазині. Я повечеряв сам і ліг спати.

Вона відступила від столу.

— Я нікуди не затримувалася. Я була тут.

Андрій провів долонею по обличчю.

— Давай перевіримо телефон.

Вони сіли поруч на дивані. Марина відкрила листування за четвер. Там не було повідомлень про магазин чи затримку. Останнє її повідомлення Андрієві датувалося середою.

Андрій знайшов у календарі зустріч, потім відкрив банківський застосунок. Оплата в ресторані справді була. Час — 20:46.