9

Розділ 9. Звичайний тиждень

Понеділок почався з будильника, який Андрій вимкнув раніше, ніж він устиг задзвонити вдруге.

Марина перевернулася на інший бік і накрила голову ковдрою.

— Уже ранок? — пробурмотіла вона.

— На жаль.

— Скасувати його можна?

— Я пробував. Не працює.

Вона засміялася й нарешті сіла на ліжку.

За сніданком вони обговорили плани на тиждень. Андрій збирався повернутися до роботи в офісі, Марина мала кілька зустрічей і давно відкладені справи. На вечір запланували закупи, а на вихідні — кіно й вечерю десь у місті.

Звичайні речі, про які вони майже не говорили останніми тижнями.

— До речі, телефонував реставратор, — сказав Андрій, прибираючи чашку в посудомийку. — Галина домовилася, що він приїде в середу.

— Сам?

— Так. Спершу огляне трильяж, потім скаже, що можна зробити. Я попросив її не заходити до кімнати й нічого там не чіпати.

— Вона погодилася?

— Сказала, що й не збиралася.

Марина кивнула.

— Добре.

Вона віднесла свою чашку до раковини. На столі залишилася відкрита банка варення, яку Андрій забув прибрати в холодильник. Марина закрила її й поставила на полицю.

— Ти сьогодні знову забув про варення.

— Я перевіряв, чи воно витримає ніч без нагляду.

— І як?

— Поки тримається.

Вони засміялися. За кілька хвилин Андрій пішов збиратися, а Марина почала прибирати зі столу.

Наступні кілька днів минули швидко. Андрій повернувся до свого робочого графіка, Марина розібрала накопичені справи. Увечері вони вечеряли разом, іноді дивилися серіали, іноді кожен займався своїм.

Шпильку більше не згадували.

У вівторок Андрій виніс сміття, забрав із поштової скриньки рахунки й приніс додому продукти. У середу зателефонувала Галина. Реставратор оглянув трильяж, але остаточного рішення не дав. Обіцяв подумати над способом демонтажу й повідомити пізніше.

— Хоч щось зрушило з місця, — сказав Андрій після розмови.

— Головне, щоб він не вирішив його відреставрувати й залишити собі.

— Я готовий навіть доплатити за те, щоб він цього не робив.

Марина усміхнулася.

У четвер вона не знайшла ключів від квартири. Перевірила кишені куртки, сумку, полицю в передпокої. Андрій допомагав шукати, поки не помітив ключі на тумбі біля дверей.

— Ти їх туди поклала, — сказав він.

— Мабуть.

— Принаймні тепер знаємо, де вони.

Марина забрала ключі й поклала до сумки. Вона була майже певна, що ввечері залишила їх у кишені куртки, але сперечатися не стала.

Того ж дня вони повернулися додому пізніше, ніж планували. Купили продукти, забрали посилку й довго вибирали, що подивитися ввечері. Зрештою зупинилися на комедії, яку обидва вже бачили.

— Ти ж казав, що не пам’ятаєш, чим вона закінчується, — зауважила Марина.

— Я багато чого не пам’ятаю. Це одна з моїх найкращих якостей.

Вона вмостилася поруч із ним на дивані.

Фільм ішов уже хвилин двадцять, коли Андрій раптом запитав:

— Ти завтра зможеш заїхати в аптеку?

— Зможу. А що купити?

— Те, про що ти сьогодні вранці казала.

Марина повернула голову.

— Я нічого не казала про аптеку.

— Казала. Ще коли ми снідали.

— Ні, Андрію. Ми говорили про закупи на вихідні.

Він на мить замислився.

— Може, я переплутав.

— Напевно.

Вони знову подивилися на екран.

За кілька хвилин Андрій тихо засміявся з репліки актора. Марина теж усміхнулася. Розмова забулася так само швидко, як почалася.

У п’ятницю Марина прокинулася раніше за чоловіка. Поки заварювала каву, переглянула повідомлення на телефоні й побачила лист від служби перевезення меблів. Андрій переслав їй контакт реставратора та короткий коментар: той обіцяв зателефонувати наступного тижня.

Вона відкрила повідомлення, прочитала ще раз і відклала телефон.

На кухні було тихо. За вікном починався звичайний міський ранок: хтось прогрівав машину у дворі, біля під’їзду розмовляли дві жінки, на сусідньому балконі хтось витрушував килимок.

Марина поставила чашку на стіл і відкрила календар, щоб перевірити плани на день.

На завтра стояла позначка: «Аптека».

Вона насупилася. Відкрила нагадування, перевірила час створення. Запис з’явився в четвер о 8:17.

Марина подивилася на годинник у кутку екрана. У четвер о цій годині вона вже була на роботі.

Можливо, внесла нагадування раніше й забула. Останнім часом справ було багато, а пам’ять часом підводила навіть у дрібницях.

Вона видалила запис і заблокувала телефон.

Кава встигла охолонути. Марина віднесла чашку до мийки, сполоснула її й витерла стіл. Потім зайшла до спальні.

Андрій ще спав, відкинувши ковдру на край ліжка.

— Вставай, сонько. Запізнишся.

Він розплющив одне око.

— Я сьогодні працюю з дому.

— Точно. Забула.

Марина нахилилася й поцілувала його в щоку.

— Тоді спи далі.