8

Розділ 8. Шпилька

Уранці Галина поставила перед ними дві чашки кави й тарілку з бутербродами.

— Їжте. Дорога довга, а на голодний шлунок і таке можна побачити, чого потім не розбачиш.

Андрій усміхнувся краєчком губ.

— Ви нас зараз заспокоюєте чи лякаєте?

— Я вас годую. Не плутайте.

Марина майже не торкнулася сніданку. Вона поглядала на годинник, хоча до домовленого часу залишалося ще чимало.

Меблярі зателефонували близько дев’ятої. Сказали, що вже виїхали.

— Ми поїдемо з вами, — сказала Галина, коли Андрій почав збирати чашки. — Хочу сама подивитися, що ви там надумали робити.

— Не обов’язково, — відповів він.

— Я знаю. Але все одно поїду.

Вони повернулися до будинку невдовзі після десятої. На подвір’ї все було так само, як напередодні: складені біля стіни дошки, відро з інструментами, кілька коробок із речами. Лише двері до дальньої кімнати тепер здавалися Марині надто помітними.

Ключ усе ще стирчав у замку.

Андрій відімкнув двері й не поспішав заходити.

— Ви тут зачекайте, — сказав він працівникам. — Я покажу, що треба винести.

— Та ми вже всякого бачили, — відповів один із них, кремезний чоловік у робочій куртці. — Не соромтеся.

— Сподіваюся, цього разу нічого нового не побачите.

Він відчинив двері.

Трильяж стояв на місці. Усі три стулки були зачинені. Марина не могла пригадати, чи залишили вони їх такими напередодні, але вирішила не питати.

Працівники оглянули конструкцію, перевірили кріплення й обережно спробували зрушити меблі з місця.

— Важкий, — сказав один.

— Масив дерева, — озвався другий. — І дзеркала старі. Якщо тягнути цілим, можна розбити.

— А розібрати? — запитав Андрій.

Чоловік нахилився до задньої стінки, оглянув кріплення.

— Тут треба майстра. Ми можемо зняти стулки, але гарантувати, що нічого не трісне, не будемо. Та й задня панель незрозуміло як закріплена. Може бути старий клей, може, приховані шурупи.

Андрій потер перенісся.

— Тобто сьогодні не заберете?

— Сьогодні — ні. Можемо дати контакт реставратора. Він спершу огляне, а тоді вирішить, як краще демонтувати.

— Давайте номер.

Поки Андрій записував телефон, Марина стояла біля дверей. Їй не хотілося дивитися на дзеркало, але ще менше хотілося залишати його в будинку.

— Ми не будемо тут чекати, — сказала вона, коли працівники пішли до машини.

— Звісно, — відповів Андрій. — Зателефонуємо реставратору. Нехай домовляється з Галиною про доступ. А ми поки поживемо в місті.

Галина кивнула.

— Я наглядатиму за будинком. Але сама до тієї кімнати не полізу.

— І не треба, — сказав Андрій.

Він зачинив двері, повернув ключ і перевірив замок двічі.

Перед від’їздом Марина ще раз оглянула кімнату через прочинені двері. Трильяж стояв у напівтемряві, нерухомий і звичайний на вигляд. Вона змусила себе відвернутися.

Дорогою до Києва вони майже не розмовляли.

Андрій вів машину, час від часу поглядаючи на навігатор. Марина дивилася у вікно на поля, заправки й невеликі села, що залишалися позаду.

— Ти хоч трохи рада, що ми їдемо? — запитав він.

— Так.

— Не схоже.

— Я рада, що ми їдемо. Просто не знаю, що буде далі.

— Буде реставратор, демонтаж, вивезення. Потім продамо будинок або повернемося до ремонту. Вирішимо.

— Ти справді хочеш його продавати?

Андрій помовчав.

— Я хочу, щоб ми могли спокійно там перебувати. Якщо це стане можливим — добре. Якщо ні, продамо.

Марина повернулася до нього.

— А якщо воно…

— Не зараз, Марин.

Вона кивнула й знову подивилася у вікно.

Більше вони до цієї теми не поверталися.

У квартирі все було на своїх місцях. На кухонному столі лежала пошта, у передпокої стояли їхні капці, на підвіконні зеленіла рослина, яку Марина перед від’їздом забула полити.

Андрій поставив сумки біля шафи й роззувся.

— Ну ось. Цивілізація.

— І центральне опалення, — додала Марина.

— І сусіди, які не приносять нам історії про померлих власників.

Вона всміхнулася. Вперше за останні дні майже щиро.

Вони розібрали речі, замовили вечерю й довго сиділи на кухні. Говорили про ремонт, роботу, про те, що треба купити в магазині. Андрій навіть пожартував, що тепер вони можуть спокійно зайнятися ванною кімнатою, бо принаймні там немає старовинних меблів із сумнівною репутацією.

— Не навроч, — сказала Марина.

— Я вже нічого не наврочую. Я взагалі відмовляюся від будь-яких старих меблів. Відтепер тільки IKEA.

— Ти ж казав, що вона одноразова.

— Я готовий переглянути свої переконання.

Тієї ночі вони спали майже до ранку. Марина прокинулася один раз, коли Андрій перевернувся на інший бік, і відразу заснула знову.

Наступного дня вона повернулася до роботи. Андрій займався своїми справами, кілька разів телефонував щодо реставратора й домовився, що той зв’яжеться з Галиною безпосередньо.

Будинок залишався за містом. Трильяж — у зачиненій кімнаті.

Три дні минули спокійно.

На четвертий Марина розбирала косметичку. Вона витягла з сумки кілька дрібниць, переклала креми в шухляду ванної й потягнулася по рушник.

На білому керамічному краї раковини лежала шпилька.

Чорна, з маленькою голівкою, схожою на перлину.

Марина завмерла.

Вона добре її пам’ятала. Ту саму шпильку знайшла на трильяжі в сільському будинку. Тоді витерла темну пляму, але вона не зникла. Після цього Марина залишила шпильку на дерев’яній поверхні поруч із дзеркалом.

Вона точно не клала її до косметички. Не брала із собою. Навіть не думала про неї після того вечора.

Марина взяла шпильку двома пальцями.

Темна пляма залишилася на місці.

— Андрію!

Він озвався з кімнати:

— Що?

— Ти заходив у ванну?

— Так. А що?

— Ти приносив сюди якісь речі з будинку?

За мить він з’явився у дверях.