7

Розділ 7. Те, що пам’ятає Галина

До сусіднього подвір’я вони дійшли мовчки.

Галина саме розвішувала випрану білизну. Побачивши Марину й Андрія, вона зняла з плеча прищіпку й примружилася.

— Ви чого такі? Наче з похорону повернулися.

— Можна вас дещо запитати? — сказала Марина.

Галина уважніше придивилася до них, відчинила хвіртку.

— Звісно. Заходьте.

На кухні пахло свіжим хлібом і сушеними яблуками. Галина поставила чайник, дістала три чашки й лише тоді запитала:

— Що сталося?

Андрій поклав на стіл телефон.

— Ми знайшли дещо в тому дзеркалі.

Галина завмерла.

— У якому сенсі — знайшли?

— За задньою стінкою була фотографія. Стара. На ній Ганна стоїть перед трильяжем.

— І що?

Марина відкрила знімок на екрані й повернула телефон до сусідки.

Галина не взяла його до рук. Лише нахилилася, подивилася на фотографію й повільно відсунулася від столу.

— Де ви це взяли?

— Усередині дзеркала.

— Покажіть зворот.

Андрій перегорнув зображення.

Галина прочитала напис. Її губи ледь помітно ворухнулися.

— «Вона вже навчилася», — промовила Марина. — Ви знаєте, що це означає?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Андрій сперся долонями на стіл.

— Пані Галино, ви ж щось знаєте.

— Я знаю тільки те, що чула від матері. А вона не любила про це говорити.

— Про Ганну?

Галина кивнула.

— Моя мати дружила з нею. Вони були приблизно одного віку. Ганна жила сама з донькою, чоловік помер рано. Після його смерті вона почала дивно поводитися. Спершу познімала всі дзеркала. Потім перестала заходити до тієї кімнати.

— Чому? — запитала Марина.

— Казала, що там хтось є.

Андрій коротко глянув на дружину.

— Хтось?

— Так і казала: «Воно там». Мати думала, що Ганна після смерті чоловіка трохи втратила розум. А потім одного разу та прийшла до неї серед ночі. У самій нічній сорочці, босоніж. Просила забрати доньку й не пускати її додому.

— А що сталося з донькою? — запитала Марина.

— Вона поїхала. Здається, до родичів чоловіка. Більше я її не бачила.

— А Ганна?

— Дожила в тому будинку до початку дев’яностих. Потім померла.

Галина взяла чайник, але не налила води. Поставила його назад на підставку.

— Мати казала, що перед смертю Ганна попросила винести з дому всі дзеркала. Усі, крім одного.

— Трильяжа? — уточнив Андрій.

— Так.

— Чому його залишили?

— Не знаю. Може, не змогли винести. Він важкий. А може, Ганна не дозволила.

Марина поклала телефон на стіл.

— Ви бачили цю фотографію раніше?

Галина знову нахилилася до екрана.

— Ні. Але жінка праворуч… Обличчя здається знайомим.

— Ви її знаєте? — запитала Марина.

— Не можу сказати напевно. У матері був альбом. Там є фотографія Ганни з донькою, на подвір’ї, біля яблуні. На задньому плані стоїть жінка. Я колись звернула на неї увагу. Мені здалося, що вже десь бачила це обличчя.

— Вона схожа на цю? — запитав Андрій.

— Можливо. Треба подивитися.

Галина нарешті налила чай, хоча ніхто його не просив.

— А альбом у вас залишився? — запитав Андрій.

— Мабуть. Десь у скрині на горищі. Мати після смерті залишила багато старих речей.

— Можна подивитися?

Галина вагалася. Потім підвелася.

— Ходімо.

Горище було низьким і захаращеним. Під скосами даху стояли коробки, старі валізи, кілька стільців без сидінь і дерев’яна скриня, оббита потемнілою тканиною.

Галина відкинула кришку й почала перебирати альбоми.

— Оце весілля сестри. Це вже пізніше. А ось, здається…

Вона витягла товстий альбом із потрісканою коричневою обкладинкою.

Пил піднявся в повітря. Марина чхнула.

— Будь здорова, — сказав Андрій.

— Дякую. Хоч хтось тут поводиться нормально.

Галина перегорнула кілька сторінок. На одній були фотографії сільського свята, на іншій — діти біля школи. Далі трапився знімок, зроблений біля старої яблуні.

Марина нахилилася ближче.

На фотографії стояли Ганна й дівчинка років десяти. Позаду них, біля стовбура яблуні, виднілася ще одна жінка.

Марина впізнала її за обличчям і темним волоссям, зібраним на потилиці. Саме такою вона бачила її уві сні: бліда шкіра, високий комір, нерухомий погляд. Тоді жінка стояла по той бік дзеркала й мовчки хитала головою.

— Це вона, — прошепотіла Марина.

Андрій нахилився ближче.

— Та сама?

Марина кивнула.

Галина довго вдивлялася в знімок.

— Господи… Я ж бачила цю фотографію десятки разів. І ніколи не звертала уваги.

— А тепер звернули? — запитав Андрій.

— Тепер бачу, що вона дуже схожа на ту, яку ви мені показували.

— Ви знаєте, хто ця дівчинка? — запитав він.

— Донька Ганни. Олена. Вона потім виїхала.

— А ця жінка?

— Не знаю. Мати казала, що Ганна тоді була дуже хворою. Може, то хтось із сусідок чи родичів. Але я її не пам’ятаю.

Андрій дістав телефон і сфотографував сторінку альбому.

— Можна?

— Та фотографуйте. Тільки обережно, альбом старий.

Марина не відводила погляду від жінки на задньому плані. Вона дивилася просто в об’єктив, хоча стояла трохи осторонь від інших.

— А коли зробили цей знімок? — запитала Марина.

Галина подивилася на підпис під фотографією.

— Сімдесят шостий рік.

— А трильяж?

— Що трильяж?

— Він уже тоді був у Ганни?

— Авжеж. Ще від її батьків залишився.

Андрій випростався.

— Тобто ця жінка була на фотографіях задовго до того, як ми купили будинок.

— Виходить, так.

Галина закрила альбом.

— Послухайте. Я не знаю, що у вас там відбувається. Але я б на вашому місці те дзеркало не чіпала.

— Ми якраз збираємося його позбутися, — відповів Андрій.

— Тоді не робіть цього самі.

— Ми й не збираємося.

Галина подивилася на нього так, ніби хотіла сказати ще щось. Але промовчала.