6

Розділ 6. Те, чого не було

Марина прокинулася першою.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, що саме її розбудило. У кімнаті було тихо. За вікном шаруділо листя, десь далеко гавкав собака. Андрій спав поруч, повернувшись до неї спиною.

Вона торкнулася його плеча.

— Андрію.

Він щось пробурмотів.

— Андрію, прокинься.

— Якщо це про ремонт, то я вже звільнився.

— Це про вчорашнє.

Він перевернувся на спину й розплющив очі.

— Я сподівався, що за ніч воно саме розсмокчеться.

— Не розсмокталося.

— Шкода. Я навіть не встиг насолодитися надією.

Марина сіла на ліжку, підтягнувши ковдру до грудей.

— Ти справді чув мій голос із тієї кімнати?

— Так.

— І справді не виходив зі спальні?

— Марин, я тобі вже сказав. Я встав, вийшов у коридор, почув голос, повернувся. На сходи не ступав.

— А я чула кроки.

— Я знаю.

Вони замовкли.

Марина подивилася на двері спальні. Тепер вони були прочинені приблизно на долоню. Вона точно пам’ятала, що ввечері зачинила їх.

— Ти залишав двері відчиненими?

— Ні.

— Я теж.

Андрій простежив за її поглядом.

— Добре. Починаємо з простого. Можливо, протяг.

— У нас усі вікна зачинені.

— Тоді протяг дуже наполегливий.

Вона не всміхнулася.

Андрій підвівся, перевірив вікно, потім двері. Замок працював справно. У коридорі нікого не було. Двері до дальньої кімнати залишалися зачиненими, а на них висіла та сама стара латунна ручка, яку вони збиралися замінити ще минулого тижня.

— Сьогодні виносимо його, — сказав він.

— Так.

— Без реставрації, без роздумів, без «може, ще знадобиться». Виносимо й усе.

— Згодна.

— І більше ніколи не купуємо меблі з історією.

— Андрію, у нас половина будинку з історією.

— Тоді наступного разу купуємо новобудову.

Він сказав це так серйозно, що Марина нарешті всміхнулася.

На кухні вони поснідали майже мовчки. Обоє намагалися поводитися звичайно, але звичайність виходила погано. Марина кілька разів поглядала на коридор, а Андрій раз у раз перевіряв телефон, хоча жодних повідомлень не чекав.

— Знаєш, що ми зробимо? — нарешті сказав він. — Спочатку сфотографуємо його. Потім подивимося, як закріплена задня стінка. Може, там є якісь старі кріплення. Якщо зможемо розібрати, не пошкодивши, винесемо частинами.

— Ти хочеш ще раз його відкрити?

— Я хочу зрозуміти, як його винести. Він важкий, а дверний отвір вузький.

— Можемо покликати сусіда.

— Можемо. Але спочатку подивимося.

Марина подумала й кивнула.

— Тільки разом.

— Тільки разом.

У дальній кімнаті було прохолодніше, ніж в інших частинах будинку.

Простирадло, яким вони накрили трильяж, залишалося на місці. Андрій зупинився за кілька кроків від нього.

— Ну що, красуне, — сказав він. — Останній день у нашому домі.

— Не розмовляй із ним.

— Я ввічливий.

— Ти вчора вже був із ним надто ввічливий.

Він зняв простирадло одним рухом.

Усі три дзеркала були на місці. Темні, трохи запилені, з тонкими плямами старості по краях. У них відбивалися вікно, шафа й двері. Звичайна кімната. Звичайні меблі.

Марина відчула, як напружилися плечі.

— Телефон, — нагадала вона.

Андрій дістав смартфон і почав знімати. Спочатку загальний план, потім кожну стулку окремо, різьблення, петлі, нижню частину рами.

— Дивись, — сказав він. — Тут щось написано.

На внутрішній стороні правої стулки, майже біля петлі, виднівся короткий рядок подряпин. Вони були настільки неглибокими, що їх можна було сплутати з випадковими слідами від інструмента.

Марина нахилилася ближче.

— Це літери?

— Схоже.

Він змінив кут освітлення. Напис проступив виразніше.

«НЕ ВІДКРИВАЙ, КОЛИ ВОНО ДИВИТЬСЯ».

Марина повільно випросталася.

— Чудово. Просто чудово.

— Принаймні тепер ми знаємо, що попередні власники теж мали почуття гумору.

— Андрію.

— Я намагаюся.

Він обійшов трильяж і присів біля задньої стінки. Вона була зроблена з тонких дощок, з’єднаних між собою, а по краях трималася на старих цвяхах. У нижньому куті виднівся невеликий виступ.

— Тут щось підкладено.

— Що?

— Не знаю. Може, папір.

Він обережно підчепив край тонкою викруткою. Деревина тихо скрипнула. З-під планки визирнув пожовклий клаптик.

Марина присіла поруч.

Це була маленька чорно-біла фотографія. На ній Ганна стояла перед трильяжем спиною до фотографа. У двох стулках відображалася вона сама, а в правій замість неї стояла незнайома жінка з темним волоссям, зібраним на потилиці, і високим коміром.

Марина впізнала її.

— Це вона.

— Хто?

— Жінка з мого сну.

Андрій нахилився над знімком. Він теж побачив різницю між трьома відображеннями.

На звороті олівцем було написано:

«Вона вже навчилася».

— Навчилася чого? — запитав він.

— Не знаю. І не хочу перевіряти.

Марина поклала фотографію на підвіконня й відійшла від трильяжа.

— Зробимо решту знімків і викличемо людей, — сказав Андрій. — Хай забирають цю шафу з її тарганами.

— Це трильяж.

— Мені вже байдуже, як воно називається.

Він зробив кілька кадрів із різних кутів. Марина залишилася біля вікна.

Коли вони відійшли до дверей, Андрій відкрив галерею. Перші знімки були звичайними. На останньому він затримав палець.

— Марин, підійди.

На фотографії правої стулки біля вікна стояла Марина. У руках вона тримала старий знімок Ганни.

Марина подивилася на підвіконня. Фотографія лежала там, де вона її залишила. Її руки були порожні.

— Це коли ти зробив цей кадр? — запитала вона.

— Щойно. Ти стояла біля вікна, а я знімав дзеркало.

— Я вже поклала її.

— Я бачу.

Андрій збільшив зображення. Відображення Марини в правій стулці тримало фотографію обома руками. Голова була трохи нахилена, наче вона уважно її розглядала.