5

ТРЕТЄ ВІДОБРАЖЕННЯ

Розділ 5. Не озирайся

Тієї ночі Андрій довго не міг заснути.

Марина лежала поруч, гортаючи щось у телефоні. Час від часу вона тихо сміялася, а потім поверталася до нього й показувала чергове відео з котами.

Зазвичай Андрій охоче підтримував такі розваги. Сьогодні ж йому було не до котів.

Він дивився в стелю.

— Ти спиш? — запитала Марина.

— Ні.

— Чого?

— Думаю.

— Про що?

— Про те, як нам пояснити вантажникам, що в нас є меблі, які можуть вбити.

Марина опустила телефон.

— Ти про трильяж?

— Ага.

— Завтра подзвонимо. Заберуть, і забудемо.

— Було б непогано.

Вона поклала телефон на тумбочку й повернулася до нього.

— Ти справді так злякався?

Андрій помовчав.

— Марин, я сьогодні бачив тебе в дзеркалі. Ти стояла за моєю спиною, хоча була в магазині. Я не знаю, що це було. Але мені не подобається.

— Я тобі вірю.

Він повернув голову.

— Справді?

— Так. Просто не знаю, що з цим робити.

Андрій видихнув.

— От і я.

Марина взяла його за руку.

— Завтра позбудемося тієї штуки. А зараз спимо. Бо якщо ми через кожен старий предмет будемо влаштовувати сімейну нараду, ремонт закінчиться раніше за нашу нервову систему.

— Домовилися.

Вона вимкнула світло.

За кілька хвилин її дихання стало рівним.

Андрій ще довго лежав із розплющеними очима.

Він не боявся темряви. Принаймні раніше не боявся. У дитинстві міг спокійно ходити вночі до сараю, а в студентські роки не раз повертався додому через темні двори.

Але зараз його непокоїло інше.

Він не міг позбутися відчуття, що десь у будинку хтось спостерігає за ним.

І найгірше було те, що він не знав, звідки саме.

О третій двадцять сім Андрій прокинувся.

Причиною був звук.

Три короткі удари.

Тук.

Тук.

Тук.

Він розплющив очі й прислухався.

Тиша.

Поруч спала Марина.

Андрій обережно підвівся на лікті.

Звук повторився.

Цього разу чіткіше.

Наче хтось постукав по дереву.

Він повернув голову до дверей спальні.

— Марино?

Жінка сонно поворухнулася.

— Що?

— Ти чула?

— Що?

Тук.

Тук.

Тук.

Марина розплющила очі.

— Що це?

— Не знаю.

Вони кілька секунд прислухалися.

Звук більше не повторювався.

— Може, гілка? — припустила вона.

— Гілка стукає у вікно, а не в стіну.

— Тоді труби.

— Труби теж не стукають так, ніби хтось проситься в гості.

Марина зітхнула й відкинула ковдру.

— Зараз подивлюся.

— Сиди.

— Андрію, я просто вийду в коридор.

Вона натягнула халат і відчинила двері.

Коридор був порожній.

Марина ввімкнула світло, зазирнула до сусідньої кімнати, потім повернулася.

— Нікого. І нічого.

— А звук?

— Може, щось осіло. Будинок старий.

Андрій кивнув.

Він хотів би погодитися.

Справді хотів.

Але тепер знав, звідки долинали удари.

З дальньої кімнати.

Наступного ранку Андрій прокинувся з твердим наміром не підніматися нагору без нагальної потреби.

Нагальна потреба з’явилася о дев’ятій.

Марина попросила принести рулетку.

— Вона в тій кімнаті, на столику, — сказала вона, показуючи на сходи.

Андрій завмер із чашкою кави в руці.

— Яку рулетку?

— Жовту. Ти ж учора вимірював стіну.

— Може, в коморі є інша?

— Андрію.

— Що?

— Ти боїшся сходів?

Він подивився на неї.

— Ні. Просто сходи старі. Мало що.

Марина ледь помітно посміхнулася.

— Я можу сама.

— Не треба. Я принесу.

Він поставив чашку й піднявся.

На сходах скрипнула третя сходинка.

Потім шоста.

На дев’ятій він зупинився, прислухався й продовжив рух.

Двері дальньої кімнати були відчинені.

Усередині нічого не змінилося.

Трильяж стояв біля стіни, як і раніше.

Андрій швидко підійшов до столика, забрав рулетку й уже збирався виходити, коли помітив на центральному дзеркалі відбиток долоні.

Він був розташований приблизно на рівні його грудей.

П’ять пальців, чіткі лінії, трохи розмазаний край.

Андрій підійшов ближче.

Скло було чистим.

Він провів пальцем по відбитку.

Нічого.

Пляма була ніби з іншого боку дзеркала.

— Та ну тебе…

Він відступив.

У дзеркалі відображався він сам.

Усе було гаразд.

Аж раптом Андрій помітив, що його відображення не тримає рулетку.

Він опустив очі.

У його руці рулетка була.

У дзеркалі — ні.

Андрій повільно підняв руку.

Відображення повторило рух.

Опустив.

Те саме.

Він нахилив голову.

Відображення нахилило.

— Що за…

Андрій перевів погляд на руку.

Рулетка знову була в дзеркалі.

Він заплющив очі й глибоко вдихнув.

Перевтома.

Недосипання.

Можливо, старе скло справді давало дивні оптичні ефекти.

Він уже збирався вийти, коли почув тихий звук.

Наче хтось постукав пальцем по склу.

Андрій підняв голову.

У центральному дзеркалі стояв чоловік.

Він був схожий на Андрія.

Та сама футболка, ті самі широкі плечі, те саме обличчя.

Тільки він не стояв перед трильяжем.

Він стояв по той бік скла.

І дивився просто на нього.

Андрій завмер.

Чоловік у дзеркалі повільно підняв руку.

Приклав долоню до скла.

Потім нахилив голову й усміхнувся.

Андрій відсахнувся.

Коробка з інструментами перекинулася, викрутки розлетілися по підлозі.

Він вискочив із кімнати й майже бігцем спустився сходами.

— Бляха!

Марина саме мила чашку.

— Що сталося?

— Нічого.

— Андрію, ти щойно ледь не зніс двері!

— Я спіткнувся.

— Об що?

Він подивився на неї.

— Об власну дурість.