4

ТРЕТЄ ВІДОБРАЖЕННЯ

Розділ 4. Ум за розум заходить

Наступного ранку Андрій прокинувся з відчуттям, що його хтось обдурив.

Спочатку він не міг зрозуміти, що саме не так. За вікном світило сонце, Марина вже господарювала на кухні, знизу долинав запах кави, а в телефоні було лише три непрочитані повідомлення від майстра, який мав приїхати ще вчора.

Останнє повідомлення було особливо промовистим:

«Доброго ранку. Сьогодні не вийде. Можливо, завтра».

Андрій перечитав його двічі.

— От же ж майстер на всі руки, — пробурмотів він. — Особливо на ті, які нічого не роблять.

Він потягнувся, встав і пішов у ванну.

Марина стояла біля кухонної стільниці й нарізала хліб.

— Доброго ранку.

— Якщо ти про майстра, то я вже знаю.

— Я хотіла сказати, що кава готова.

— Тоді ранок одразу став кращим.

Він поцілував її в щоку, взяв чашку й сів за стіл.

— До речі, сьогодні треба буде розібрати ту дальню кімнату. Там ще коробки залишилися.

— Я думала, ми спочатку трильяж перенесемо.

— Куди?

— Не знаю. Може, поки в коридор.

Андрій подивився на дружину поверх чашки.

— Ти серйозно хочеш його залишити?

— Він гарний.

— Марин, він старший за нашу незалежність.

— І що? Деякі речі з віком тільки кращі.

— Наприклад?

— Сир.

— Ага. Тоді давай поставимо його поруч із холодильником.

Марина засміялася.

Андрій допив каву, відсунув чашку й підвівся.

— Піду знайду подовжувач. Треба перевірити розетки в дальній кімнаті.

— Тільки обережно. Там одна розхитана.

— Я пам’ятаю.

Він узяв із комори сумку з інструментами й піднявся нагору.

У дальній кімнаті було тихо.

Андрій відчинив двері, поставив сумку на підлогу й увімкнув світло.

Трильяж стояв біля стіни.

Він уже майже звик до цього предмета. Учора навіть подумав, що після реставрації той міг би стати непоганою окрасою будинку. Хоча, якщо чесно, Андрій віддавав перевагу меблям, які не вимагали окремого бюджету й не мали власної історії довшої за його трудову біографію.

Він присів біля розетки, оглянув проводку.

Потім дістав із сумки викрутку й почав відкручувати стару кришку.

За кілька хвилин почувся звук кроків.

Андрій озирнувся.

У дверях нікого не було.

— Марино?

Відповіді не почув.

Він знову повернувся до роботи.

Коли закінчив із розеткою, підвівся й потягнувся до подовжувача, який лежав на столику біля трильяжа.

І мимоволі подивився в дзеркало.

Марина стояла за його спиною.

Андрій навіть усміхнувся.

— Ти чого підкрадаєшся?

Він обернувся.

Нікого.

Андрій нахмурився й знову подивився в дзеркало.

Марина все ще стояла там.

Вона була в тій самій домашній футболці, з волоссям, зібраним на потилиці. Її руки спокійно звисали вздовж тіла.

Андрій повільно повернув голову.

Порожньо.

Він знову подивився в дзеркало.

Жінка зникла.

Кілька секунд він стояв нерухомо.

Потім тихо видихнув.

— Ну й хрінь…

Він потер очі долонями.

Можливо, це було відображення від вікна. Або тінь від дерева. Світло в кімнаті падало під дивним кутом, а старе скло могло спотворювати зображення.

Андрій підійшов ближче.

У дзеркалі відбивалася порожня кімната.

Він підняв руку.

Відображення повторило рух.

Повернув голову.

Відображення теж.

Усе нормально.

Він уже збирався відвернутися, коли помітив одну деталь.

У дзеркалі було видно двері.

І Марину.

Вона стояла в коридорі, трохи збоку, ніби щойно підійшла до кімнати.

Андрій швидко обернувся.

Двері були відчинені.

Коридор порожній.

Він знову подивився в дзеркало.

Тепер там нікого не було.

— Та ну нахрін.

Він відійшов від трильяжа й узяв подовжувач.

Десь унизу грюкнули дверцята шафи.

— Андрію! — покликала Марина. — Ти там скоро?

— Та зараз!

Він зібрав інструменти й вийшов із кімнати.

Двері залишив відчиненими.

За обідом Андрій поводився трохи дивно.

Марина помітила це майже одразу.

Він кілька разів зупинявся посеред розмови, дивився кудись убік, а потім ніби згадував, що хотів сказати.

— Ти чого такий задуманий?

— Та нічого.

— Андрію.

— Що?

— Я тебе знаю. Ти зараз або думаєш, як заощадити на ремонті, або щось накоїв.

— А третього не дано?

— Третього в нас і так достатньо.

Він підняв на неї очі.

Марина посміхнулася, але Андрій не відповів усмішкою.

— Слухай, — нарешті сказав він. — Ти сьогодні в дальню кімнату заходила?

— Ні. А що?

— А в коридор біля неї?

— Ні. Я весь ранок на кухні була. Потім у коморі шукала банки.

Андрій покрутив виделку в руках.

— Зрозуміло.

— Що зрозуміло?

Він помовчав.

— Марин, я тобі зараз дещо розповім, тільки ти не смійся.

— Слухаю.

— Мені здається, в мене вже ум за розум заходить.

Марина відклала виделку.

— Це звучить цікаво. Продовжуй.

— Я сьогодні в тій кімнаті бачив тебе.

— І?

— У дзеркалі.

— Ну, це логічно. Там для цього дзеркала й стоять.

— Марин, не перебивай.

Вона підняла руки.

— Мовчу.

— Я бачив тебе за спиною. Обернувся — нікого. Знову подивився — ти стоїш у відображенні. Потім ще раз. А потім ти з’явилася біля дверей.

Марина уважно дивилася на нього.

— Ти впевнений, що це була я?

— Я, звісно, не щодня бачу тебе в дзеркалах, але за кілька років шлюбу навчився впізнавати.

— Може, тінь?

— Я теж так подумав.

— Світло?

— Можливо.

— Ти втомився.

— Дякую, докторе.

Марина усміхнулася.

— Я серйозно. Ми вже кілька днів тут горбатимося. Ти мало спиш, постійно щось тягаєш. Може, просто перевтомився?

Андрій кивнув.

— Може.