3

ТРЕТЄ ВІДОБРАЖЕННЯ

Розділ 3. Хтось залишився

Андрій потягнувся до хліба, відрізав собі ще шматок і, здається, вже забув про нічну пригоду.

Марина ж продовжувала думати про світло в дальній кімнаті.

— А ти точно бачив, що воно було ввімкнене?

— Марин, я не настільки сонний, щоб плутати темряву зі світлом.

— Ну, мало що. Вікно, місяць…

— Там світло було жовте. Як від лампочки.

Вона подивилася на чоловіка.

— А лампочка там працює?

— Не знаю. Ми ж учора її не перевіряли.

— То чому ти вирішив, що це я?

Андрій знизав плечима.

— Бо хто ще? Місцеві привиди? Вони, мабуть, теж мають графік роботи, але навряд чи виходять на зміну о третій ночі.

Марина посміхнулася.

— Ти просто не хочеш визнавати, що в нашій хаті хтось є.

— Якщо хтось є, то нехай скидається на ремонт. Я вже не витягую.

Вони засміялися.

Розмова перейшла до списку покупок, потім до електриків, а згодом і до того, чи варто замовляти нові вікна до зими.

Звичайний ранок у звичайному будинку.

І тільки коли Андрій пішов надвір оглянути водостік, Марина знову дістала телефон.

Відкрила фотографії трильяжа.

На першому знімку вона стояла перед дзеркалом.

На другому — трохи збоку.

На третьому — вже біля дверей.

Усі три фотографії були звичайними.

Крім однієї деталі.

На кожній із них у лівому дзеркалі було видно її відображення.

І на кожній фотографії воно дивилося просто в об’єктив.

Хоча сама Марина в той момент дивилася на телефон.

Вона збільшила знімок.

Можливо, так просто вийшло через кут. Камера, дзеркало, перспектива. Усе це могло створити дивний ефект.

Марина зробила ще один знімок, уже на кухні, й порівняла.

Нічого особливого.

Вона видалила фотографії з трильяжем.

Потім подумала й відновила їх із кошика.

Не хотілося втрачати зображення старовинної речі, яку вони збиралися реставрувати.

Зрештою вона відклала телефон.

Треба було зайнятися справами.

Близько одинадцятої до них завітала сусідка.

Марина помітила її через вікно: невисока жінка в темно-зеленій куртці, із хусткою, зав’язаною під підборіддям. В одній руці вона тримала пакет, а в іншій — невелику банку.

— Добрий день! — привіталася жінка, коли Марина відчинила хвіртку. — Ви ж нові господарі?

— Так. Доброго дня.

— Я Галина. Через дві хати живу. Бачила, що ви тут уже пораєтеся.

— Дуже приємно. Марина.

— А чоловік де?

— На подвір’ї.

Галина простягнула їй банку.

— Ось, огірочки. Свої. Щоб ви не думали, що в селі тільки бур’яни та старі баби.

Марина розсміялася.

— Дякую. Нам якраз до вечері.

— Та нема за що. Молоді люди, треба ж якось допомагати.

Андрій почув голоси й підійшов до хвіртки.

— Доброго дня.

— О, і господар є. Ну, здрастуйте. Як вам хата?

— Поки що враження змішані, — відповів Андрій. — Але ми оптимісти.

— Це добре. Тут без оптимізму ніяк.

Галина глянула через його плече на будинок.

— Уже все обійшли?

— Майже, — сказала Марина. — Ще в одній кімнаті трохи старих речей залишилося.

— У дальній?

— Так.

Жінка на мить затримала погляд на вікнах другого поверху.

— Там давно ніхто не жив.

— Ми помітили.

— Раніше там Ганна була. Вона в тій кімнаті все життя сиділа.

Марина пожвавилася.

— Ганна? Ми знайшли її фотографію. Здається, вона була попередньою господинею?

— Ні, не зовсім. То ще до попередньої. Ганна тут жила, коли я мала була. Я її добре пам’ятаю.

— А що з нею сталося?

Галина трохи подумала.

— Померла. Давно вже. Десь на початку дев’яностих.

— А родина?

— Була донька. Та давно виїхала. А хату потім продавали, перепродавали. Знаєте, як воно буває.

Вона перевела погляд на Марину.

— Ви там сильно не поспішайте все викидати. У старих хатах іноді такі речі знаходяться, що краще б їх і не чіпали.

Андрій усміхнувся.

— Ви нас зараз заінтригували. Там скарб?

— Та який скарб, — махнула рукою Галина. — Старе барахло. Хоча…

Вона замовкла.

— Що? — запитала Марина.

— Та нічого. Просто Ганна була дивна.

— Чим саме?

Галина поправила хустку.

— Не любила дзеркал.

Марина відчула, як усередині щось ледь помітно стиснулося.

— Дзеркал?

— Ага. У неї в хаті їх майже не було. Навіть маленьке над умивальником прибрала. Казала, що від них користі немає.

— Може, забобонна була?

— Та хто її знає. Вона взагалі не дуже любила розмовляти про себе.

Галина знову глянула на будинок.

— Ну, ви вже самі розберетеся. Тільки той старий трильяж, якщо знайдете, не викидайте.

Марина завмерла.

Андрій перевів погляд на дружину.

— Чому? — запитала вона.

— Бо річ гарна. Старовинна. Зараз таке дорого коштує.

Жінка сказала це цілком буденно, але Марині раптом стало некомфортно.

— Ви його бачили?

— Та ні. Звідки?

— Ви сказали саме про трильяж.

Галина подивилася на неї з легким здивуванням.

— А що, знайшли?

Марина кивнула.

— За шафою стояв.

— Ага. Значить, він усе-таки там.

Жінка ніби сама здивувалася власним словам.

— Що означає «усе-таки»? — запитав Андрій.

— Та нічого. Я просто пам’ятаю, що він був. Колись. Давно.

Вона раптом подивилася на Марину уважніше.

— Ви його вже чистили?

— Трохи.

— І що, добре відмивається?

— Не дуже. Там плями на склі.

Галина кивнула.

— Воно старе. Таке вже не відмиєш.

Потім попрощалася й пішла до хвіртки.

— Якщо що треба буде, заходьте. Я недалеко.

Марина зачинила хвіртку й повернулася до чоловіка.

— Ти чув?

— Що саме?

— Вона знала про трильяж.

— Ну, він же стояв у хаті. Може, пам’ятає.

— Але звідки вона знає, що він саме в тій кімнаті?