2

ТРЕТЄ ВІДОБРАЖЕННЯ

Розділ 2. Чужа звичка

До вечора трильяж уже встиг стати предметом сімейних переговорів.

Марина хотіла поставити його в спальню. Андрій наполягав, що спочатку треба закінчити ремонт, а вже потім розставляти меблі. Зрештою вони зійшлися на тому, що столик залишиться в дальній кімнаті, доки не вирішать, що з ним робити.

— Тільки накрий його чимось, — попросив Андрій, затягуючи до коридору чергову коробку.

— Навіщо?

— Бо я вже бачив, як ти на нього дивишся. Ще трохи — і ми будемо спати втрьох.

— Ревнуєш до антикваріату?

— Я ревную до всього, що має більше ніж дві шухляди. Там завжди щось губиться.

Марина кинула в нього згорнуту ганчірку.

До восьмої вечора вони закінчили з прибиранням. У будинку нарешті можна було пройти, не переступаючи через коробки, старі стільці й незрозумілі предмети, призначення яких Андрій визначав виключно за принципом: якщо воно не рухається, значить, меблі.

Вечеряли на кухні. На столі стояли дві тарілки з гречкою, смажена курка й салат із помідорів, які Марина привезла з міста.

— Завтра треба буде зателефонувати майстрам, — сказала вона.

— Яким?

— Електрикам. Ти ж обіцяв.

— Я пам’ятаю.

— Ти це кажеш третій день.

— Зате послідовно.

Марина посміхнулася й потягнулася за хлібом.

За вікном уже стемніло. У саду щось шаруділо, час від часу гілки торкалися шибки. Старий будинок потріскував і осідав, ніби ніяк не міг звикнути до того, що в ньому знову хтось живе.

Після вечері Андрій пішов приймати душ, а Марина вирішила ще раз піднятися до дальньої кімнати.

Вона забула там телефон.

Двері були прочинені. Марина штовхнула їх плечем і ввімкнула світло.

Трильяж стояв на тому самому місці.

Вона підійшла до підвіконня, забрала телефон і вже збиралася виходити, коли помітила, що одне з бічних дзеркал трохи повернуте.

Зовсім небагато. Може, градусів на десять.

Марина нахилилася, оглянула кріплення.

— Ну, звісно. Ще й роздовбане.

Вона взялася за дерев’яну раму й обережно повернула дзеркало назад.

У ньому відобразилася шафа, двері й частина коридору.

Марина відступила на крок.

Її відображення теж відступило.

Вона посміхнулася сама до себе.

Потім, уже виходячи, кинула останній погляд на трильяж.

І раптом зупинилася.

У правому дзеркалі відображалася кімната. Усе було на місці: вікно, шафа, двері, столик.

Але двері у відображенні були зачинені.

Марина обернулася.

У справжній кімнаті двері залишалися відчиненими.

Вона знову подивилася в дзеркало.

Тепер двері були прочинені.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Ще й з фантазією.

Марина вимкнула світло й вийшла.

Уночі їй наснився дивний сон.

Вона стояла перед трильяжем і розчісувала волосся. У кімнаті було темно, але дзеркала чомусь відбивали яскраве денне світло.

У центральному бачила себе. У лівому — теж себе, але трохи старшу. У правому — жінку, якої не знала.

Жінка сиділа за столиком і дивилася на Марину.

Вона мала темне волосся, зібране на потилиці, й довгу шию. Обличчя було бліде, майже прозоре. Одягнена вона була в щось світле, із високим коміром.

Марина хотіла обернутися, але не могла.

Жінка в дзеркалі підняла руку й торкнулася власної щоки.

Марина повторила рух.

Тоді жінка посміхнулася.

Не широко. Ледь помітно.

А потім повільно похитала головою.

Ніби Марина зробила щось неправильно.

Вона прокинулася від власного голосу.

— Андрію?

Чоловік повернувся на інший бік.

— М-м?

— Ти не спиш?

— Уже ні.

— Мені наснилося щось дивне.

— Що?

Марина помовчала.

— Та дурниця. Спи.

Андрій сонно обійняв її за плечі.

— Якщо це про ремонт, я звільняюся.

Вона тихо засміялася й заплющила очі.

Але ще довго не могла заснути.

Наступного ранку Марина прокинулася раніше за чоловіка.

Андрій спав, закутавшись у ковдру, і мирно сопів у подушку. Вона обережно встала, накинула халат і спустилася на кухню.

Поставила чайник, відкрила вікно й впустила до кімнати холодне ранкове повітря.

День обіцяв бути сонячним.

Поки закипала вода, Марина згадала про трильяж.

Їй раптом захотілося його відмити.

Вона знайшла в господарській шафі стару пляшку засобу для скла, взяла кілька ганчірок і піднялася нагору.

У кімнаті було прохолодно. Вікно пропускало тонку смугу світла, яка лягала просто на центральне дзеркало.

Марина поставила засіб на столик і взяла суху тканину.

Спочатку протерла раму. Потім обережно почала очищати скло.

На поверхні виявилося більше плям, ніж вона очікувала. Деякі з них були схожі на темні розводи, інші — на дрібні подряпини.

Вона працювала хвилин десять, коли помітила напис.

Він був на дерев’яній поверхні під центральним дзеркалом, майже непомітний через шар бруду.

Марина нахилилася.

Там були подряпані літери.

Вона провела пальцем, здула пил.

«НЕ ДИВИСЬ У ТРЕТЄ».

Марина нахмурилася.

— Ну, почалося.

Вона прочитала напис ще раз.

Третє?

Трильяж мав три дзеркала. Отже, третє — праве чи ліве? Від чийого погляду рахувати?

Вона сфотографувала напис і відправила Андрієві.

Марина: У нас тут попередження від попередніх власників.

Андрій: Якщо там написано «не вмикати», то я не чіпатиму.

Марина: «Не дивись у третє».

Андрій: Третє що?

Марина: Дзеркало.

Андрій: А в перше і друге можна? Бо я вже заплутався в інструкції.

Марина посміхнулася.

Марина: Дуже смішно.

Андрій: Я б на твоєму місці подивився. Раптом там інструкція до скарбів.

Вона відклала телефон.

— Дурень.