26

День бою настав. Атмосфера в роздягальні була наелектризована настільки, що, здавалося, повітря можна було розрізати ножем. Запах розтиральних мазей, шкіри та адреналіну.

​Денис сидів на низькій лаві, повністю занурений у себе. Його руки вже були забинтовані — білосніжні кокони, що приховували силу. Він не розмовляв. Тільки ритмічно дихав, дивлячись у підлогу. Я стояла біля дверей, боячись порушити цей стан «перед штормом».

​— Аліно, — покликав він, не піднімаючи голови.

Я підійшла і сіла навпроти.

— Я тут.

Він підняв очі. У них не було страху, але була та сама крижана зосередженість, яку я бачила в ньому під час перших наших занять, коли він ще був просто «суворим тренером».

— Що б не сталося там… не відводь очей, — тихо сказав він. — Мені важливо знати, що ти бачиш усе. Не тільки перемогу.

​Я кивнула, стиснувши його плече.

— Я буду там. До останньої секунди.

​Коли оголосили його вихід, зал вибухнув шумом. Світло софітів, гучна музика, крики натовпу — усе це здавалося декораціями до якогось іншого життя. Але коли Денис переступив через канати, усе зникло. Залишився тільки він і його суперник під білим колом світла.

​Перші раунди були важкими. Суперник був швидким, він постійно тиснув. Я бачила, як Денис пропускає удари, як на його обличчі знову з'являється кров. Мої нігті вп'ялися в долоні, але я пам'ятала обіцянку: я не відводила погляду.

​У перерві між шостим і сьомим раундом він на мить повернув голову в мій бік. Весь пітний, із важким диханням, він знайшов мене в першому ряду. Я просто ледь помітно кивнула, стиснувши кулак біля серця. «Ти того вартий», — прочитала я у власних думках.

​У восьмому раунді все змінилося. Денис наче знайшов ту саму точку опори, про яку говорив на тренуваннях. Він перестав контролювати кожен рух розумом — він почав відчувати його. Його аперкот пройшов точно в ціль. Суперник похитнувся. Ще серія ударів — і все закінчилося.

​Рефері підняв його руку вгору, але Денис не дивився на суддю. Він дивився на мене.

​Через годину, коли гамір вщух і ми нарешті залишилися вдвох у тиші його машини, він просто відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі. На обличчі — гематома, розсічена губа, але він усміхався.

— Знаєш, про що я думав у восьмому раунді? — запитав він, не розплющуючи очей.

— Про перемогу?

— Ні. Про те, що завтра ми нарешті купимо квитки в Карпати.

​Він простягнув руку, і я вклала свою долоню в його. Його пальці все ще трохи тремтіли від перенапруження, але хватка була міцною.

— Ти був неймовірним, — прошепотіла я.

— Я старався, — відповів він, повертаючи голову до мене. — Аліно, цей бій… він був останнім, який я мав комусь довести. Тепер я хочу доводити щось тільки тобі.

​Він наблизився і обережно поцілував мою руку.

— Їдемо додому? — запитала я.

— Їдемо додому. 

​Коли ми виїжджали з парковки спорткомплексу, я зрозуміла: шлях, який ми обрали, справді складний. Але після цього вечора я точно знала — ми не просто «намагаємось». Ми вже стали частиною одного цілого.