25

Підготовка до бою змінила все. Зал, який раніше був нашим місцем для флірту та легких розмов, перетворився на територію залізної дисципліни. Денис став жорсткішим — не до мене, а до самого себе. Він прокидався о п’ятій ранку для забігів уздовж Дніпра, а вечорами засинав майже миттєво, ледь торкнувшись подушки.

​Я бачила, як він виснажується, і єдине, що могла зробити — це бути поруч. Не заважати. Не вимагати уваги. Просто бути тією самою тишею, якої йому так бракувало.

​Того вечора, за тиждень до поєдинку, Денис закінчив останній спаринг. Його суперник був досвідченим боксером, і Денис пропустив кілька важких ударів. Коли він вийшов із рингу, я одразу помітила розсічену брову та червону пляму на вилиці.

​Він сів на лаву, важко спершись на лікті. Я мовчки підійшла з аптечкою.

​— Не треба, Аліно. Само пройде, — глухо сказав він, не піднімаючи очей.

— Сядь рівно і мовчи, — спокійно відповіла я. — Зараз я тут тренер.

​Він ледь помітно всміхнувся і підкорився. Я обережно почала обробляти рану антисептиком. Його обличчя, зазвичай таке непохитне, зараз було вразливим. Кожен мій дотик змушував його м'язи напружуватися, але він не відсторонився.

​— Ти бачиш? — тихо запитав він, коли я почала наклеювати пластир. — Ось про це я казав. Це не естетично. Це не про галереї.

— Це про тебе, Денисе, — я зупинилася і подивилася йому прямо в очі. — Ти думаєш, ці подряпини роблять тебе меншим у моїх очах? Вони лише показують, на що ти готовий заради своєї мети.

​Він перехопив мою руку і притиснув мою долоню до своєї щоки — прямо там, де шкіра горіла від удару.

— Я боюся не болю, — прошепотів він. — Я боюся, що в день бою, коли я буду там, на рингу, я буду шукати твій погляд замість того, щоб стежити за суперником.

​Я нахилилася і ледь торкнулася губами його чола.

— Ти знайдеш його. Але не для того, щоб відволіктися. А для того, щоб згадати, заради чого ти повертаєшся додому.

​Він заплющив очі, і я відчула, як напруга нарешті полишає його тіло. На кілька хвилин у цьому величезному, напівпорожньому залі не було ні майбутнього бою, ні тисяч глядачів, ні боксерських рейтингів. Були тільки ми.

​— Знаєш, — сказав він, розплющивши очі, — після цього бою я хочу поїхати з тобою в Карпати. Тільки гори, сніг і жодних рукавичок.

— Це обіцянка?

— Це план. А ти знаєш, як я ставлюся до планів.

​Я всміхнулася, допомагаючи йому підвестися.

— Тоді йди в душ і збирайся. Сьогодні ми не будемо обговорювати тактику. Сьогодні ми просто будемо дивитися якийсь безглуздий фільм і пити чай.

​Він обійняв мене за талію, притягуючи до себе.

— З цукром? — хитро запитав він.

— Тільки сьогодні, чемпіоне. Тільки сьогодні.

​Коли ми виходили із залу, я озирнулася на порожній ринг. Він більше не здавався мені ворожим. Це була лише сцена, на якій Денис мав зіграти свою роль, щоб потім повернутися до мене. Справжнім. Неідеальним. Моїм.