24

Минуло кілька тижнів. Наше життя перетворилося на дивний, але злагоджений такт. У залі — залізний професіоналізм, за його межами — абсолютна відвертість. Але сьогодні все пішло не за планом.Тренування по графіку не було, тому весь день я займалася своїми справами, в увечері відправилась до залу на зустріч з Денисом.Зал був залитий вечірнім золотом, що пробивалося крізь високі вікна. Дениса не було на звичному місці біля стійки. Я почула глухі, важкі удари, що долинали з малого залу для боксу. Вони були іншими. Не ритмічними, як завжди, а якимись відчайдушними.

​Я прочинила двері. Денис був без футболки, лише в боксерських штанях. Його спина була мокрою від поту, а м’язи перекочувалися під шкірою від кожного руху. Він не просто звільнявся, він буквально катував грушу.

​Я не наважувалася підійти, поки він сам не зупинився, спершись лобом на холодну поверхню груші .Його дихання було хрипким.

​— Що сталося? — тихо запитала я.

​Він не здригнувся. Мабуть, відчув мою присутність ще раніше.

— Нічого, з чим я б не впорався, — відповів він, не підводячи голови.

— Денисе, ми домовлялися. Без ігор і без масок.

​Він нарешті розвернувся. Погляд був колючим, втомленим.

— Старий знайомий об’явився. Пропонує бій. Справжній. Професійний.

— І? Це ж те, чого ти хотів, хіба ні?

Він підійшов до краю ринга, сів і почав повільно розмотувати бинти. Руки помітно тремтіли.

— Це було до тебе. До того, як я зрозумів, що мені є що втрачати. Якщо я погоджуся, це три місяці режиму, зборів і… ризику. Я вже не той хлопець, якому начхати на власні зламані ребра.

​Я підійшла і сіла поруч на підлогу, поклавши руки йому на коліна.

— Ти боїшся, що це змінить нас?

Він подивився на мене так, ніби бачив уперше.

— Я боюся, що ти побачиш мене іншим. Не тим впевненим тренером, який рахує твої присідання. А тим, хто повертається додому з розбитим обличчям і не може втримати склянку води.

​Я взяла його важку, гарячу долоню у свої.

— Ти думаєш, я закохалася в твою впевненість? Чи в твої ідеальні інструкції?

Він мовчав.

— Я закохалася в людину, яка вміє бути чесною. Навіть коли їй страшно.

​Денис раптом притягнув мене до себе, обіймаючи так міцно, наче я була його єдиним якорем у цьому штормі.

— Ти справді не злякаєшся? — прошепотів він мені у волосся.

— Я буду в першому ряду. І буду нагадувати тобі, що правильно — це коли ти відчуваєш рух, а не контролюєш його.

​Він відсторонився і ледь усміхнувся. Вперше за весь вечір у його очах з’явився той самий вогник, який я так любила.

— Знаєш, Аліно… ти — мій найнайважчий суперник. Ти єдина, хто змушує мене здаватися без бою.

​Ми просиділи в напівтемряві залу ще довго. Він розповідав про майбутній поєдинок, про підготовку, про свої сумніви. А я слухала і розуміла: цей новий розділ буде складним. Буде біль, буде піт і буде тривога. Але ми більше не стояли по різні боки канатів. Ми були в одному кутку.

​— То що, тренер? — запитала я, коли ми вже збиралися йти. — Завтра мені знову робити випади, поки ти будеш думати про свій аперкот?

Він засміявся і вперше за вечір виглядав по-справжньому щасливим.

— Завтра, Аліно, ти будеш моїм головним мотиватором. І спробуй тільки не дотиснути останній підхід.

​Я знала: попереду шлях, повний викликів. Але дивлячись, як він вимикає світло в залі, я відчувала лише одне: я на своєму місці.