22

Вечір на Дніпровській набережній був зовсім не таким, як у галереї. Тут не було стін, не було штучного світла — тільки безкінечна темна вода і вогні мостів, що дрижали на хвилях.

​Ми йшли повільно. У руках — паперові стаканчики з кавою, яка вже майже охолола. Денис зняв свою куртку і накинув мені на плечі ще біля машини, навіть не питаючи. Вона пахла ним — свіжістю, трохи шкірою і чимось таким, що змушувало мене почуватися в повній безпеці.

​— Про що ти думаєш, коли боксуєш? — раптом запитала я, перериваючи довгу тишу.

Він зупинився біля парапету, дивлячись на протилежний берег.

— Ні про що. У цьому і суть. Коли ти на рингу або перед грушею, мозок вимикається. Працюють тільки рефлекси. Там немає минулого, немає проблем. Тільки наступний рух.

​Я підійшла ближче, відчуваючи плечем його руку.

— А  зі мною? Там теж працюють тільки рефлекси?

Він тихо хмикнув, і цей звук був напрочуд теплим.

— З тобою все інакше. Мені доводиться вмикати мозок на повну, щоб не забувати, що я твій тренер.

— Тобі це важко?

Він повернув голову до мене. У світлі ліхтарів його обличчя здавалося висіченим із каменю, але очі були м'якими.

— Важче, ніж витримати дванадцять раундів.

​Я відчула, як серце збилося з ритму.

— Чому?

— Бо коли я виправляю твій приціл або ставлю спину, я думаю не про техніку. Я думаю про те, як близько ти стоїш.

​Я опустила погляд на свій стаканчик. Прямолінійність Дениса завжди обеззброювала. Він не вмів грати в «кішки-мишки». Бокс навчив його йти в лобову атаку.

​— Ми домовилися без ігор, — тихо нагадала я.

— Саме так. Тому я кажу це прямо. Аліно, я не хочу бути просто твоїм тренером. І я бачу, що ти теж не просто приходиш за результатом.

​Я підняла очі. Вітер розпатлав його волосся, і він виглядав зараз таким справжнім, позбавленим своєї звичної залізної витримки.

— Я боялася, що це зіпсує те, що в нас є в залі, — зізналася я. — Твій авторитет, мій спокій…

— Спокій — це ілюзія, — він поставив каву на парапет і зробив крок до мене, опиняючись у моєму особистому просторі. Його куртка все ще була на мені, створюючи ілюзію обіймів. — Ми обидва знаємо, що спокою між нами не було з першого дня. Була напруга. І вона нікуди не зникне, поки ми її не визнаємо.

​Він простягнув руку і обережно взяв мій стаканчик, поставивши його поряд зі своїм. Його долоні знову накрили мої. Тепер вони не були в бинтах чи рукавичках. Вони були гарячими й шорсткими.

​— Я не хочу більше контролювати це, — прошепотів він, схиляючись нижче. — Принаймні, не сьогодні.

​Я відчула його дихання на своїх губах. Це був момент істини. Момент, коли фітнес, бокс, галереї та розмови відійшли на задній план. Залишився тільки цей берег і ми.

​Я не відвела погляду. Навпаки, я піднялася на носки, скорочуючи останній сантиметр між нами.

​Це був не просто поцілунок. Це був вибух усього того, що ми накопичували тижнями. У ньому була його сила і моя впертість, його прихована ніжність і моє беззастережне «так».

​Коли ми нарешті відсторонилися один від одного, світ навколо знову став реальним. Шум машин на мосту, запах річки.

​— І що тепер? — запитала я, намагаючись відновити подих.

Денис усміхнувся — тією самою впевненою усмішкою, але цього разу в ній не було виклику. Тільки мир.

— Тепер? Тепер я проводжу тебе додому. А завтра…

— Завтра тренування о восьмій?

Він засміявся, притягуючи мене до себе і цілуючи в маківку.

— Завтра я дам тобі вихідний. Нам обом треба навчитися жити з цим «новим розкладом».

​Ми йшли назад до машини, міцно тримаючись за руки.