21

Повітря в залі здавалося густішим, а звичні звуки — гуркіт заліза та ритмічна музика — відійшли на другий план.

​Я закінчувала розминку на килимку, коли Денис вийшов із роздягальні. Сьогодні він був у чорній футболці, яка щільно облягала плечі, і з тим самим виразом обличчя, який я називала «режим тренера». Але щось у його погляді, коли він на мить затримався на мені, видавало вчорашній вечір.

​— Аліно, сьогодні за планом кругове тренування. Менше відпочинку, більше інтенсивності, — сказав він, підходячи ближче. Його голос звучав по діловому, але в ньому з’явилася нова м’яка нотка.

​— Ти обіцяв «подивитися на мою поведінку», — нагадала я, підводячись.

— Я подивився, — він ледь усміхнувся кутиком губ. — Саме тому навантаження буде повним. Тобі потрібно кудись подіти цю енергію.

​Тренування почалося. Він стояв поруч, стежачи за кожним моїм рухом.

— Спина рівніше. Не поспішай. Дихай, — його команди були чіткими.

Коли я робила випади з гантелями, він раптом підійшов ззаду і злегка торкнувся моїх ліктів, виправляючи положення. Це був суто професійний жест, але від дотику його пальців по тілу пробіг знайомий електричний струм. На мить наші погляди зустрілися в дзеркалі навпроти.

​— Важко? — тихо запитав він.

— Справляюся, — видихнула я, намагаючись не збити дихання.

​Коли моя частина тренування закінчилася, Денис не пішов одразу до наступного клієнта. Він підійшов до великої груші в кутку залу. Це був його ритуал. Він почав намотувати боксерські бинти на руки — повільно, зосереджено.

​Я затрималася біля кулера з водою, спостерігаючи. Це була зовсім інша сторона Дениса. Жорстка. Безкомпромісна.

Перший удар розірвав тишу залу — різкий, сухий, наче постріл. Потім серія. Він рухався навколо груші так, ніби вона була живим суперником. У кожному русі була неймовірна сила, яку він так ретельно стримував, коли тренував мене на фітнесі.

​Я підійшла ближче, коли він зупинився, щоб відновити дихання. Пот котився по його обличчю, футболка прилипла до тіла.

— Ти боксуєш так, ніби намагаєшся щось довести цій груші, — сказала я тихо.

​Він обернувся, важко дихаючи. Його очі все ще горіли тим бойовим азартом, який він приніс із рингу.

— Я не доводжу. Я звільняюся.

— Від чого?

Він підійшов до самого краю татамі, знімаючи рукавичку зубами.

— Від того самого контролю, про який ми говорили в галереї. Тут мені не треба бути ввічливим чи правильним. Тут є тільки я і моя сила.

​Я подивилася на його збиті кісточки пальців під бинтами.

— Це дуже боляче.

— Це робить мене живим, — відповів він, дивлячись мені прямо в очі. — Але знаєш, що дивно?

— Що?

— Після вчорашнього… мені вперше за довгий час не хочеться бити так сильно.

​Він простягнув руку — ту саму, що щойно завдавала нищівних ударів — і обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Контраст між його силою і цією ніжністю був майже нестерпним.

​— Увечері поїдемо на набережну? — запитав він. — Без тренувань. Без галерей. Просто кава і Дніпро.

— Без контролю? — усміхнулася я.

— Без контролю, — пообіцяв він.

​Я кивнула і пішла в бік роздягальні, відчуваючи його погляд на своїй спині. Я знала, що за кілька хвилин він знову повернеться до груші, але тепер я розуміла: ця сила більше мене не лякає. Вона стала частиною нашого шляху.