20

​Вечір був прохолодним, але Київ світився вогнями так яскраво, що холод відступав на другий план. Коли машина Дениса зупинилася біля мого під’їзду, я востаннє глянула в дзеркало. Жодних кросівок чи лосин — лише чорні штани, шовковий топ і впевненість, яку я збирала по крихтах весь день.Я швидко побігла і вмостилась у затишний салон.

​Виставка проходила в старій галереї на Подолі. Високі стелі, цегляні стіни й багато простору.

​— Сучасне мистецтво? — запитала я, коли ми зайшли всередину.

— Емоційне, — коротко відповів він.

​Ми повільно йшли повз великі полотна. На них не було чітких образів — лише хаотичні сплески кольорів, глибокі тіні та різкі лінії. Денис виглядав тут дивно гармонійно. Я звикла бачити його в залі, де він рахував мої підходи на тренажерах або жорстко відпрацьовував удари по груші в кутку після мого заняття. Там він був втіленням сили. Тут — став спостерігачем.

​— І що ти тут бачиш? — я зупинилася біля картини, де темно-синій колір боровся з яскраво-червоним.

Денис заклав руки в кишені, вдивляючись у полотно.

— Боротьбу.

— Тобі всюди ввижається ринг? — я ледь усміхнулася, згадавши, як він іноді боксує вечорами, забуваючи про все на світі.

Він перевів погляд на мене. Серйозний. Глибокий.

— Ринг — це лише метафора. Справжня боротьба завжди відбувається в голові. Коли ти хочеш чогось, але боїшся впустити це у своє життя.

​Я замовкла. Його слова влучали точно в ціль. На тренуваннях він завжди вимагав від мене більшого: «Ще один підхід, Аліно. Ти можеш більше, ніж думаєш». Виявилося, це стосувалося не лише м'язів.

​— А червоний? — тихо запитала я, вказуючи на центр картини.

— Це те, що перемагає страх. Пристрасть. Злість. Або просто рішення йти до кінця.

​Ми пройшли в інший зал. В центрі стояла дивна скульптура: дві металеві фігури, що тягнулися одна до одної, але застигли в сантиметрі від контакту.

​— Це ми? — слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх зупинити.

Денис підійшов ближче.

— Ми вже перетнули цю лінію, Аліно.

​Я відчула, як по шкірі пройшли сироти. Це не був флірт тренера з клієнткою. Це була правда, від якої неможливо було сховатися за звичною іронією.

​— Знаєш, — почав він, не дивлячись на мене, — я рідко приходжу сюди з кимось. Мистецтво — це занадто особисте. Тут неможливо збрехати. На фітнесі ти бачиш мої інструкції, на рингу — мою техніку. А тут…

— А тут я бачу тебе, — закінчила я за нього.

​Він нарешті обернувся. У напівтемряві галереї його погляд здавався магнетичним.

— Бо я втомився бути один у цьому.

​Я зробила крок до нього. Тепер між нами була та сама відстань, що й у залі, коли він виправляв мою поставу під час вправ, але тепер у цьому не було жодної професійної потреби. Тільки запах його парфумів і ледь вловима напруга.

​— Я теж втомилася, — зізналася я.

​Він повільно підняв руку і торкнувся моєї щоки. Його пальці, звиклі до грубих боксерських бинтів, зараз були неймовірно обережними.

— Тоді не будемо вдавати, що нам це не потрібно.

​Ми вийшли з галереї, коли Київ уже повністю поринув у ніч.

— Завтра тренування о восьмій? — запитав він, відчиняючи мені дверцята машини.

— О восьмій. Але чур без зайвих навантажень.

Він усміхнувся — вперше так відкрито і щиро.

— Подивимось на твою поведінку.

​Я сіла в машину, відчуваючи, що цей вечір змінив усе. Тепер він був для мене не просто тренером, який іноді боксує в сутінках залу. Він став кимось, чию боротьбу я була готова розділити.