18

​Я відчула легке напруження згадавши Марту та Тимофія.Мене щось в цій ситуації напружувати.

— Що ти скажеш на рахунок наших друзів? — запитала я.

— Ти звернула увагу як він на неї дивиться?— запитав Денис.

— І як він на неї дивиться?

Він ледь усміхнувся:

— Так він дивиться тільки тоді, коли втрачає контроль.

​Я завмерла на секунду.

— Це погано?

Він трохи подумав, зважуючи відповідь.

— Для нього — так.

— А для неї?

 Він подивився на мене уважніше.

— Це залежить від того, чи дозволить вона йому це.

Я тихо видихнула:

— Марта не з тих, хто дозволяє.

— Саме тому йому й буде цікава ця гра.

​Я ледь усміхнулася, уявивши їхню сутичку:

— Вони знищать одне одного.

— Або навпаки, — хмикнув він. — Стануть чимось серйозним.

​Я скептично похитала головою:

— З такої сварки?

— Саме з таких усе і починається.

​Я подивилася на нього впритул:

— Ти зараз про них?

Він затримав погляд. Довше, ніж того вимагала ввічливість.

— Не тільки.

​Тиша довкола раптом стала глибшою, густішою.

— Ти думаєш, це нормально? — тихіше запитала я.

— Що саме?

— Коли стосунки починаються з конфлікту.

​Він не відповів одразу.

— Це складніше.

— Але?

— Але інколи — чесніше.

Я нахилила голову:

— Чому?

— Бо одразу видно, хто є хто, — він дивився прямо на мене. — Без масок.

​Я відчула, як серце збилося з ритму.

— І ми теж такі?

Він ледь усміхнувся:

— Ми вже пройшли цей етап.

— Так, — я тихо засміялася. — І залишилися.

Він кивнув:

— Це головне.

​Я кинула погляд на під’їзд, потім знову на нього.

— Я все одно переживаю за неї.

Він трохи нахмурився:

— Чому?

— Бо він сильніший. У характері. У впевненості.

​Він повільно похитав головою:

— Не факт. Ти не бачила її справжню. Вона не здасться.

Я усміхнулася:

— Це точно.

— І він теж.

​Ми переглянулися, і в цьому погляді було спільне розуміння.

— Значить, буде складно, — тихо сказала я.

— Дуже.

​Пауза знову зависла між нами, але цього разу вона була теплою, майже знайомою.

— А ми? — раптом запитала я.

Він трохи нахилився ближче:

— Що ми?

— Ми ж не будемо... отак?

​Він дивився на мене кілька секунд, наче закарбовуючи цей момент у пам'яті.

— Я не хочу.

— Я теж.

— Але це не завжди залежить від бажання, — додав він.

​Я ледь усміхнулася:

— Ти зараз лякаєш.

— Я просто чесний.

— Це небезпечно.

— Я знаю.

​Я зробила крок назад, ближче до дверей під’їзду, але не відводила очей.

— Добре. Тоді домовимося.

Він завмер, уважно слухаючи.

— Якщо щось почне йти не так…

— Ми говоримо, — перебив він, підхоплюючи мою думку. — Без ігор.

— І без втеч.

​Пауза.

— Домовилися.

​Я ще кілька секунд стояла нерухомо.

— На добраніч.

Він ледь усміхнувся:

— На добраніч, Аліно.

​Я вже розвернулася, але перед тим, як зайти, ще раз озирнулася. Він усе ще стояв там. Цей день закінчився, але те, що почалося між нами, тільки набирає силу.