17

​Це сталося якось… природно. Без плану, без домовленостей. Просто в якийсь момент цей день став спільним.

​— Сьогодні без залу, — сказав Денис, коли я зайшла.

Я зупинилася посеред приміщення:

— Це ще чому?

Він сперся на стійку, схрестивши руки на грудях:

— Ти втомлена та і потрібна прогулянка.

​Я підняла брову:

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

— І як ти це визначив?

— По тобі видно, — він ледь усміхнувся.

​Я фиркнула:

— Я прийшла тренуватися.

— А я кажу — сьогодні ні.

Я подивилася на нього уважніше, намагаючись зрозуміти, чи він жартує.

— І що замість цього?

Він на секунду замовк, наче сам не до кінця вирішив.

— Прогулянка.

​Я здивовано всміхнулася:

— Це звучить підозріло.

— Чому?

— Бо ти зазвичай не пропонуєш таких простих речей.

Він зробив крок ближче:

— Значить, сьогодні виняток.

​Вулиці Києва зустріли нас теплом. Легкий вітер, сонце і дивне відчуття, ніби ми вперше нікуди не поспішаємо.

​— Ти завжди такий? — запитала я, коли ми йшли поруч.

— Який?

— Спонтанний.

Він тихо хмикнув:

— Ні.

— Я так і думала. Тоді чому сьогодні?

​Він не відповів одразу.

— Бо з тобою хочеться інакше.

— Інакше — це як?

— Не за планом.

​Я усміхнулася:

— Ризиковано.

— Можливо. Але цікаво.

​Ми гуляли довго, без конкретного маршруту. Говорили про дрібниці: про дитинство, навчання, про те, ким хотіли стати колись. І це було… дивно легко.

​— Я в дитинстві хотіла бути журналісткою, — зізналася я.

— Чому не стала?

— Передумала.

— Чому?

— Занадто багато питань,  та так замало відповідей. — я всміхнулася.

Він глянув на мене:

— А зараз?

— Зараз я ставлю їх сама собі. І не завжди отримую відповіді.— я засміялася.

​Він кивнув:

— Це нормально.

— Ти теж не все знаєш?

— Більше, ніж хотів би, — він ледь усміхнувся.

Я тихо засміялася:

— Це звучить як проблема.

— Інколи так і є.

​Ми зайшли в маленьке кафе, сіли біля вікна. І знову ця тиша, але тепер вона була затишною, мов теплий плед.

​— Ти змінилася, — раптом сказав він.

— У якому сенсі?

— Раніше ти була… різкішою.

— А зараз?

— Спокійніша. Але не слабша.

​Я нахилила голову, вивчаючи його погляд:

— Це комплімент?

— Це факт.

— А ти? Ти теж змінився.

Він примружився:

— І як саме?

— Менше контролюєш. Або робиш вигляд.

Він усміхнувся:

— Другий варіант ближчий.

​Після кафе ми знову пішли блукати містом. У якийсь момент я зрозуміла, що зовсім не хочу, щоб цей день закінчувався.

​— Ти мовчиш, — зауважив він.

— Думаю.

— Знову?

Я кивнула:

— Мені це подобається. Те, що між нами.

​Пауза затягнулася.

— І що це? — запитав він тихо.

— Я ще не знаю, — я подивилася йому в очі. — Але не хочу це зіпсувати.

​Він зробив крок ближче — повільно, обережно.

— Я теж.

​Ми зупинилися посеред вулиці. Перехожі поспішали повз, але я нікого не помічала. Тільки його.

— Це дивно, — прошепотіла я. — Ми не поспішаємо.

— І це працює, — він ледь усміхнувся.

​Його рука повільно торкнулася моєї. Легко, наче запитуючи дозволу. Я не відсмикнула — навпаки, ледь стиснула його пальці у відповідь. Цього було достатньо.

​— Один день, — сказав він.

— І вже так багато.

— А буде більше?

​Я дивилася на нього і цього разу не боялася відповіді:

— Якщо не зіпсуємо.

— Не зіпсуємо.

​Ми ще довго не розходилися. Говорили, сміялися, мовчали.Це більше не просто «маленькі кроки». Це шлях. Повільний, обережний, але справжній.