15

Аліна
У мені щось змінилося. У моєму сприйнятті. І… щось змінилося в Денисі.
Я помітила це не одразу. Спочатку — дрібниці. Ледь помітні. Але саме вони змінювали все.
— Рівніше.
Його голос був спокійний і зосереджений.
Я тримала планку, відчуваючи, як руки починають тремтіти.
— Я тримаю.
— Ні.
Він присів поруч. Занадто близько.
— Ти напружуєш плечі.
Його пальці ледь торкнулися моєї спини. Обережно — і одразу відступили.
Я тихо видихнула.
— Тепер?
— Краще. Але ще працювати і працювати.
Я опустилася на підлогу і сіла, переводячи подих.
— Ти завжди такий вимогливий?
Він ледь усміхнувся.
— Тільки коли є сенс.
Я підняла брову.
— А зараз є?
Він подивився прямо на мене. І на секунду затримав погляд довше, ніж потрібно.
— Є.
Це прозвучало з підтекстом. Наче не лише про тренування.
Ми почали звикати один до одного.
До присутності. До голосу. До пауз між словами.
Іноді він мовчав — і це вже не було напруженням. Просто спокій.
Я робила вправи, відчуваючи його погляд. Не нав’язливий, але уважний.
— Ти знову відволікаєшся, — сказав він якось.
— Ні.
— Так.
Я усміхнулася.
— І на що ж?
Він зробив крок ближче.
— Вгадай.
Я дивилася на нього кілька секунд.
— Не скажу, — тихо відповіла.
Він ледь усміхнувся.
— І не треба.
Між словами зависла пауза. І в ній було більше, ніж у будь-яких поясненнях.
Після тренувань ми все частіше не розходилися. Знаходилася тема — і розмова затягувалася на години.
Наче це стало звичкою.
— Кава? — якось запитав він.
Я подивилася на нього.
— Це вже стає традицією.
— Ти проти?
— Ні.
Я ледь усміхнулася.
— Просто констатую факт.
Ми сиділи за маленьким столиком.
Дві чашки. Тиша. Спокій.
І розмова, яка більше не була схожою на конфлікт.
— Ти завжди хотіла цим займатися? — запитав він.
— Чим?
— Історією.
Я кивнула.
— Так.
— А ти?
— Спорт.
— Це очевидно.
Він ледь усміхнувся.
— Не завжди було так просто.
Я подивилася на нього уважніше.
— А зараз?
Він зробив ковток кави.
— Зараз я знаю, чого хочу.
— І що?
Він подивився на мене.
— Не втратити це.
Я затримала подих і відвела погляд.
— Розумно.
Але серце вже билося швидше.
Ми не торкалися один одного. Лише іноді — випадково.
Пальці. Плече. Легкі, спонтанні дотики.
І кожен із них відчувався сильніше, ніж мав би.
— Ти змінився, — сказала я якось.
Він підняв брову.
— В сенсі?
— Ти не тиснеш.
— Це добре чи погано?
Я замислилася.
— Це незвично.
Він ледь усміхнувся.
— Я стараюся.
— Я помітила.
— Чому?
Він відповів не одразу.
— Бо інакше я все зіпсую.
Я тихо сказала:
— Можливо, вже зіпсував.
Він подивився на мене. Напружено.
— Можливо. Але я хочу це виправити.
Цього разу в його голосі не було тиску. Тільки чесність.
Я встала з-за столу. Він теж піднявся.
Ми вийшли на вулицю.
Вечір був тихий і спокійний.
— Знаєш… — сказала я, дивлячись кудись убік. — Це дивно.
— Що саме?
— Ми не сваримося.
Він тихо хмикнув.
— Це проблема?
— Ні.
Я усміхнулася.
— Просто… незвично.
Ми стояли поруч. Близько, але не торкаючись.
І це було правильніше, ніж будь-коли.
— Аліно, — тихо сказав він.
Я підняла погляд.
— Що?
Він на секунду ніби вагався.
А потім просто сказав:
— Мені подобається, як це відбувається зараз.
Я затримала подих і ледь усміхнулася.
— Мені теж.
Ми не поспішали. Не робили різких кроків. Не переходили межі.
Але кожен день, кожна розмова, кожен погляд робили нас ближчими.
І цього разу це було не про гру.
А про щось значно небезпечніше.
Про те, що росте повільно…
Але затягує глибше, ніж будь-яка пристрасть.