14

Аліна
Я повернулася. І це було моє рішення — свідоме, без тиску та без гри.
Коли я зайшла в зал, він одразу це помітив. Я бачила. Навіть якщо зробив вигляд, що ні.
Я підійшла ближче.
— Привіт.
Він підняв погляд.
— Привіт.
— Я подумала…
Я злегка знизала плечима.
— Можна почати спочатку.
Він кілька секунд мовчав.
— В якому сенсі?
— В прямому.
Я подивилася йому в очі.
— Я хочу повернутися на тренування.
— Ти впевнена? — тихо запитав він.
— Так.
— Але є умова.
Він ледь усміхнувся.
— Я слухаю.
— Ми не ускладнюємо.
— Не граємо.
— І не робимо вигляд, що нічого не було.
Він зробив крок ближче.
— І як тоді?
Я відповіла спокійно:
— Маленькими кроками.
Щось у його погляді змінилося — полегшення і водночас напруга.
— Добре, — сказав він.
Перше тренування було дивним і водночас правильним.
Він тримав дистанцію — чітку, професійну. Але тепер у кожному русі було більше уваги. Більше обережності.
— Рівніше, — сказав він, коригуючи мою позицію.
Його рука торкнулася моєї — легко й ніжно. І від цього дотику ніби пройшов короткий розряд.
Він одразу відступив, ніби контролював кожен сантиметр.
Я ледь усміхнулася.
— Ти занадто стараєшся.
— Можливо.
— Розслабся.
Він подивився на мене.
— Це складніше, ніж здається.
— Знаю.
І вперше за довгий час ми не сперечалися.
Після тренування я вже збиралася йти.
— Аліно.
Я зупинилася.
— Що?
Він трохи зам’явся. І це було щось нове.
— Кава?
Я підняла брову.
— Це що, порушення правил?
Він ледь усміхнувся.
— Це маленький крок.
Я задумалася на секунду. І кивнула.
— Добре.
Ми йшли поруч. Без дотику.
Але й без тієї напруги, що була раніше.
— Це не побачення, — сказала я автоматично.
Він усміхнувся.
— Я пам’ятаю.
— Але мені подобається цей варіант.
Я глянула на нього.
— Мені теж.
Цього разу я не відводила погляду.