13

Музика накрила одразу — гучно, ритмічно, ніби серце клубу билося швидше за наше.
Світло миготіло. Люди рухалися, сміялися, танцювали — все змішувалося в одну живу хвилю.
Я відчула, як напруга, що була між нами на вході, змінилася. Вона не зникла. Просто стала іншою — легшою… але небезпечнішою.
Я повернулася до нього.
— Ти обіцяв без напруги, пам’ятаєш?
Денис ледь усміхнувся.
— Я стараюся.
— Погано виходить.
— У тебе теж.
Я зробила крок ближче.
— Тоді давай не старатися.
Він нахилив голову.
— І що ти пропонуєш?
Я не відповіла. Просто взяла його за руку — і потягнула за собою.
— Аліно…
— Тихо.
Я навіть не обернулася.
— Просто довірся.
Танцпол був заповнений. Світло ковзало по людях, музика відбивалася в тілі.
Я відпустила його руку тільки тоді, коли ми опинилися в самому центрі.
— Ти це серйозно? — нахилився він ближче.
— Абсолютно.
Я усміхнулася.
— Ти ж хотів «просто вечір».
Він дивився на мене кілька секунд. А потім… здався. Ледь помітно, але я це відчула.
Я почала рухатися першою — легко, без напруги. Цього разу без гри. Просто відчуваючи музику.
Його присутність. Його погляд.
Я знала, що він дивиться. І не ховається. І це було інакше.
Він підійшов ближче. Не різко — обережно, ніби перевіряючи межу.
Я не відступила.
І це була відповідь.
Його рука ледь торкнулася моєї. Ненавмисно. Але ми обоє знали, що ні.
— Це ще не побачення, — тихо сказала я.
Він усміхнувся.
— Я пам’ятаю.
— Але це вже не просто тренування.
Я ледь нахилилася ближче.
— І добре.
Між нами не було різких рухів. Не було поспіху.
Тільки напруга.
І щось дуже схоже на симпатію.
Справжню. Ненавмисну.
І від цього — небезпечнішу.
— Дивись, — тихо сказав він.
Я перевела погляд. І одразу знайшла їх.
Марта і Тимофій.
Вони стояли трохи осторонь. І навіть без звуку було видно — вони не просто розмовляють. Вони сперечаються.
— Ти взагалі себе чуєш? — різко сказала Марта.
— Абсолютно, — спокійно відповів він.
— Тоді чому ти поводишся так, ніби всі тобі щось винні?
— Бо більшість так і думає.
— О, чудово.
Вона гірко усміхнулася.
— Самозакоханий і ще й упевнений у цьому.
Він зробив крок ближче.
— А ти завжди така різка?
— Тільки з тими, хто це заслужив.
Напруга між ними була іншою. Гострішою. Наче кожне слово — удар.
— Вона зараз піде, — тихо сказав Денис.
— Чому ти так думаєш?
— Бо я знаю цей погляд.
Я ще раз подивилася на Марту. І зрозуміла — він правий.
— Знаєш що? — різко сказала вона. — Розбирайся зі своїми «правилами» без мене.
Вона розвернулася і пішла до виходу.
— Марто… — почала я.
Але вона навіть не озирнулася.
Тимофій кілька секунд стояв на місці. А потім різко пішов за нею.
Я видихнула.
— Оце початок вечора.
Денис тихо хмикнув.
— Вони ще не закінчили.
— Очевидно.
Я повернулася до нього.
— А ми?
Він дивився на мене довше, ніж потрібно.
— Ми не будемо повторювати їхню помилку.
Я ледь усміхнулася.
— Тобто не сваритися?
— Тобто не поспішати.
Я кивнула.
— Домовились.
Музика знову накрила. Світло змінилося.
Я зробила крок ближче.
— Знаєш… — тихо сказала я. — Мені подобається цей варіант.
— Який?
— Де ти не тікаєш.
Він ледь усміхнувся.
— Я ж обіцяв.
Його рука знову торкнулася моєї.
І цього разу я не відступила.
Але й не наблизилася більше.
Межа залишалася. Поки що.
Десь там, за дверима клубу, Марта вже, мабуть, виходила на холодне повітря.
А за нею — він.