12

Аліна
— Ти впевнена, що це хороша ідея?-запитала Марта.
Я поправила волосся, дивлячись на своє відображення у вітрині.
— Ні.
Марта зітхнула.
— Чудово. Тоді чому ми тут?
Я усміхнулася.
— Бо мені цікаво, тим паче дехто дуже симпатичний.Вона скептично підняла брову.
— Тобі завжди «цікаво» там, де є хтось симпатичний.
— Це неправда.
— Це факт.
Я тихо засміялася.
— Розслабся. Це просто вечір.
— З тобою нічого не буває «просто».
Я не відповіла.Бо десь глибоко в душі я розуміла що вона мала рацію.Нічний клуб «Eclipse» виглядав так само, як і завжди — гучно, яскраво і трохи хаотично.Світло миготіло,музика глухо відбивалася від стіни  навіть на вулиці.Черга біля входу,охорона - типова картина.
— О, дивись, — сказала Марта тихо.
Я перевела погляд.Біля входу вже назрівав конфлікт.І в центрі цього конфлікту стояв незнайомий чоловік,але десь я його бачила, лице видалося знайомим.Високий,зібраний, і  явно роздратований, але магнетично красивий.
— Я ще раз повторюю, — холодно сказав він охоронцю, — він зі мною.Охоронець залишався спокійним.
— Без запрошення — ні.Поруч стояв хлопець, який виглядав менш впевненим.
— Серйозно? — незнайомець ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла.
— Ти зараз вирішуєш, хто заходить?
— Я виконую правила.

Напруга різко зросла.
— Він зараз щось зробить, — тихо сказала я.
Марта склала руки на грудях.
— Такі завжди домагаються свого.
Я глянула на неї.
— Ти вже зробила висновок?
— Очевидно ж.
Вона кивнула в його бік.
— Самовпевнений. Звик, що йому не відмовляють.Я ледь усміхнулася.
— Можливо.
— Не «можливо».
— Сто відсотків.
І саме в цей момент він перевів погляд.Прямо на нас.Кілька секунд просто дивився.Оцінював.А потім зробив крок у наш бік.
— Дівчата, — сказав він спокійніше, — у вас є запрошення?Я трохи здивувалася.
— Є.
Марта одразу дістала телефон.
— Нам не потрібна допомога, якщо ти про це.Він ледь усміхнувся.
— Я й не пропонував.
Пауза.І щось у цьому тоні вже звучало як виклик.Я простягнула телефон охоронцю.
Той кивнув.
— Проходьте.Я повернулася до незнайомця.
— А вам, схоже, не так пощастило.
Він нахилив голову.
— Питання часу.
Марта тихо фиркнула.
— Звісно.
Він перевів погляд на неї.
— Не віриш?
— Не люблю таких, як ти.
Я ледь не видихнула:о, почалося
Він трохи примружився.
— Цікаво.
— Нічого цікавого.
Марта зробила крок ближче.
— Просто ти з тих, хто звик продавлювати.
І замість злості він засміявся.
— Можливо.
— Не «можливо».
— Точно.
Я перевела погляд між ними.І вже бачила — це не просто розмова.
Це іскра.
— Якісь проблеми?
Голос позаду змусив мене завмерти.Я обернулася.І побачила Дениса.Він вийшов із дверей клубу.Виглядав спокійним,але коли його погляд знайшов мене став неначе напруженим.
— Людина зі мною, — коротко сказав незнайомець, навіть не обертаючись до нього. — Його не пускають.
Денис глянув на охоронця.
— Нема запрошення?
— Так.

І потім Денис спокійно сказав:
— Вони зі мною.
Охоронець одразу кивнув.
— Добре.
Все вирішилося швидко.Занадто швидко.Марта тихо пробурмотіла:
— Я ж казала.
Я ледь усміхнулася.Денис перевів погляд на нас і підійшов ближче.
— Привіт.
— Привіт, — відповіла я спокійно.
— Це Марта, — сказала я.
— Марта Станіславівна Перчук- додала та сама .Рівним холодним тоном,але з тією ж холодною ноткою.
— Денис.
Коротко.Чітко.І тоді незнайомець нарешті повернувся до нас.
— Тимофій.
Я кивнула.
— Аліна.
Марта нічого не сказала.Тільки подивилася на нього уважніше.Наче хотіла щось роздивитись і зрозуміти.
— Йдемо всередину, — сказав Денис.
Я глянула на нього.
— Ти тут головний?
Він ледь усміхнувся.
— Частково.
Тимофій додав спокійно:
— Іноді цього достатньо.
Я відчула,  що між ними є якась невидима напруга.І це тільки додавало відчуття, що цей вечір буде цікавим.Ми зайшли всередину разом.Музика накрила одразу.Я відчула, як Денис опинився поруч.Занадто близько.
— Це не побачення, — тихо сказала я.
Він нахилився ближче.
— Я пам’ятаю.
Його голос був спокійний.Але в ньому вже знову звучала та сама цікавість,що тоді в кафе.Я ледь усміхнулася.
— Добре.