11

Вона відповіла, не одразу,але дала згоду на зустріч.
Я прийшов раніше.Звісно, я завжди приходжу раніше.Це звичка. Контроль,чіткість,передбачуваність- це все зі мною ціле життя.Сів за столик біля вікна в невеликому кафе в Києві і подивився на годинник.До зустрічі залишалося десять хвилин.Я замовив каву.Чорну без цукру.Як завжди.І спробував не думати,не згадувати,не прокручувати в голові той момент,той поцілунок,її погляд після.І слова:“Тоді не повторюй.”Я стиснув щелепу.
— Сьогодні все буде інакше.
Сьогодні я скажу нормально,без тиску,без контролю,просто чесно.Через десять хвилин її не було.Через двадцять — теж.Я глянув на телефон.Жодного повідомлення.
— Добре.
Я зробив ковток кави.Вона вже була холодною.Через сорок хвилин я відкинувся на спинку стільця.
— Серйозно?
Я відчував це.Вона робить це навмисно.І це логічно.Я заслужив.Коли минула година, я вже не чекав.Точніше — змирився з тим, що вона не прийде.Я дістав телефон.Хотів написати.Але в цей момент я почув ззаду:
— Не втік?
Я підняв погляд.Вона стояла переді мною.Спокійна,зібрана,і трохи холодніша, ніж раніше.Я повільно відклав телефон.
— Ти запізнилася.
Вона знизала плечима.
— Знаю.
— На годину.
— Я перевіряла, чи ти дочекаєшся.
Я ледь усміхнувся.
— І як результат?
Вона сіла навпроти.
— Ти впертий.
Я кивнув.
— Це взаємно.
Офіціант підійшов, вона замовила каву.І тільки коли він пішов, вона знову подивилася на мене.
— Ну?
— Що?
— Ти ж не просто так мене сюди покликав.
Я вдихнув глибше.
— Ні.— Я хотів вибачитися.
Вона не здивувалася.Навіть не змінилася в обличчі.
— За що саме?
Я дивився прямо на неї.
— За те, як я повівся.
— Конкретніше.
— За те, що вирішив за тебе.
— І?
— І за те, що сказав, що це помилка.
Вона повільно провела пальцем по краю чашки.
— А це не було помилкою?
Я не відвів погляду.
— Ні.
Цього разу — ні.
Вона трохи нахилила голову.
— Цікаво.
— Я сказав це, бо злякався.
Я не звик це говорити.Але сказав.
— І це було неправильно.
Вона кілька секунд мовчала.
— Добре.
Я чекав.
— Далі?
Я видихнув.
— Мені не все одно.
Вона дивилася на мене уважно.
— Я помітив.
— І я не хочу закінчувати це так.
— Я хочу спробувати.
Слова прозвучали чітко.Без прикрас.І я вже знав відповідь не буде простою.
— Ні.
Я не здригнувся.Але щось всередині просіло.
— Ні?
Вона кивнула,спокійно,без агресії.
— Ні.
— Чому?
Вона зробила ковток кави.І тільки потім відповіла:
— Бо ти зараз говориш емоціями.
Я нахмурився.
— І?
— І це нормально.
Вона подивилася мені в очі.
— Але це не причина починати відносини.
Я мовчав.
— Ми майже не знаємо одне одного, Денис.
Її голос був рівний,але вже не такий холодний як спочатку.
— Ми знаємо, як дратувати одне одного.
— Як злитися.
— Як провокувати.
Вона ледь усміхнулася.
— І як цілуватися.
Я затримав подих.
— Але це не означає, що ми готові до чогось більшого.
Я повільно кивнув.
— Тобто ти не хочеш?
Вона похитала головою.
— Я не хочу поспішати, не хочу, щоб це закінчилося так само швидко, як почалося.Це було чесно.І тому — складніше.Я кілька секунд мовчав.Обдумував.І потім сказав:
— Добре.
Вона трохи здивувалася.
— Добре?
— Так.
Я трохи нахилився вперед.
— Тоді давай інакше.
Вона примружилася.
— Як?
— Без тиску.
— Без «відразу відносини».
— Просто… нормально.
Вона дивилася на мене уважно.
— Що ти маєш на увазі?
Я усміхнувся.
— Давай зустрінемось ще раз.
— Ми і так зараз зустрілися.
— Не так.
Я зробив паузу.
— В клубі.
Вона підняла брову.
— Серйозно?
— Так.
— Це твій план?
— Частина.
Вона схрестила руки.
— І що там?
— Нічого складного.
Я подивився на неї.
— Я, ти...і ще одна пара.
Вона нахилила голову.
— Яка ще пара?
Я ледь усміхнувся.
— Макс.
— І?
— І та, кого він приведе.
Вона тихо засміялася.
— Це звучить підозріло.
— Це звучить нормально.
Пауза.
— Без тиску.
— Без розмов «що ми таке».
— Просто вечір.
Вона дивилася на мене довго.
Дуже.
І я розумів — вона зараз вирішує.
— Добре.
Я видихнув.
— Але.
— Але?
Вона підняла палець.
— Це не побачення, і я приходжу з подругою, в ти з другом.
Я усміхнувся.
— Домовились.
— І я нічого не обіцяю.
— Я теж.
Вперше за весь цей час напруга стала трохи м’якшою.Не зникла, але змінилася.Вона допила каву.Підвелася.
— Напишеш?
Я кивнув.
— Напишу.
Вона зробила крок.Потім зупинилася.І тихо додала:
— І, Денис…
— Що?
Вона подивилася мені в очі.
— Наступного разу не тікай.
Я ледь усміхнувся.
— Не буду.
Вона кивнула.І пішла.Я залишився за столом.Вперше за весь цей час відчув не тиск.А щось інше- шанс,невеликий,нестабільний,але реальний.