7

Аліна
Я дізналася про відміну тренування випадково. Точніше… відчула. Я відчула це ще до того, як побачила повідомлення.День почався добре. Навіть занадто добре.Я прокинулася в чудовому настрої доки не згадала про наш з Денисом так званий інцидент. Зварила каву, зробила легкий природній макіяж , але всередині неначе чогось бракувало, я відкрила телефон  і побачила сповіщення. “Ваше тренування скасовано.” Я завмерла, завісла на секунду, можливо дві.І тільки потім відкрила повідомлення.Він відмінив.Без пояснень і причин.Просто факт.Я повільно поставила чашку на стіл.
— Серйозно? Усередині щось різко стиснулося. Не образа,ні. Щось інше, мене накрила така злість ,якої я не відчувала ще ніколи в житті.
— Ти вирішив за мене?Я відклала телефон, різко піднялася.
— Ну ні.Я не все сказала.Через сорок хвилин я вже стояла біля знайомих дверей спортивного залу,зла як чорт. І цього разу я не вагалася. Я різко відчинила двері. Зайшла всередину. І одразу почала шукати його поглядом. Він був там, де й завжди. Наче нічого не сталося. Спокійний,зібраний,контрольований. Я швидко пішла прямо до нього.
— Що це було?-викрикнула я.Він навіть не здивувався.
Наче чекав, але зробив вигляд,що нічого особливого не сталося.
— Про що ти?
Я зупинилася перед ним.
— Ой ну не прикидайся!
Я дістала телефон і показала екран.
— Це.
Він глянув.І коротко кивнув.
— Я скасував.
Я ледь не засміялася.
— Я бачу і чекаю пояснення.

— Пояснення?
Він схрестив руки.
— Це правильне рішення, ми не можемо разом працювати, прийми цей факт.
Я примружилася.
— Для кого правильне?
— Для всіх.
— Конкретніше.
Він подивився прямо на мене.
— Я не буду з тобою працювати.
— Добре. - Він явно не очікував цього.
— Добре?
— Так.
Я усміхнулася.Занадто спокійно.
— Тоді поясни.
Його погляд став напруженішим.
— Тут нема що пояснювати.
— Є.
Я зробила крок ближче.
— І ти поясниш.
— Аліно.
— Ні.
Я перебила його.
— Ти не маєш права просто взяти і зникнути.
Він різко відповів:
— Я не зникаю.
— Ти саме це і робиш.
Я дивилася йому в очі.
— І я хочу знати чому.
І потім він тихо сказав:
— Бо це неправильно.
Я ледь нахилила голову.
— Що саме?
Він не відповів одразу, зробив маленьку паузу,наче обдумуючи слова.
— Все це.
— Все — це що?
Він зробив крок ближче.
— Те, що відбувається.
Я відчула, як серце почало битися швидше.
— А що відбувається?
Він подивився на мене так, ніби хотів щось сказати. Але стримався.
— Нічого, що повинно відбуватися.
Я тихо засміялася.
— Ого.
— Це не смішно.
— Ні, навіть дуже.
Я схрестила руки.
— Ти серйозно зараз тікаєш?
Його очі спалахнули.
— Я не тікаю.
— Саме це ти і робиш.
— Я ставлю межу.
Я зробила ще один крок.
— Після того, як сам її перейшов?
Влучила. Я бачила це.
— Це було помилкою, в нас не вийде жодних відносин— сказав він тихо.
І це вдарило.Я на секунду відвела погляд.Але потім знову подивилася на нього.
— Помилкою?
— Так.
— Серйозно? Я відчула, як всередині все починає закипати.
— Тобто ти зараз просто вирішив, що це була помилка і все?
Він мовчав.І це дратувало ще більше.
— Знаєш що? — різко сказала я.
— Що?
— Можливо, для тебе це і помилка.
Я зробила крок назад.
— Але не вирішуй за мене.
Він напружився.
— Це не про це.
— А про що?
Він різко сказав:
— Про те, що я не збираюся перетворювати це на щось інше.
Я усміхнулася.
— Яке саме «інше»?Чому ти боїшся називати речі своїми іменами?
Він мовчав.
Я тихіше додала:
— Те, чого ти боїшся?
Його погляд різко змінився.
— Я нічого не боюся.
— Брешеш.
— Аліно.
— Ні, — перебила я.
— Ти боїшся.
Я дивилася прямо на нього.
— Бо це не під твоїм контролем.
Він стиснув щелепу.
— І що?
Я ледь усміхнулася.
— І нічого.
Я повернулася.
— Не хвилюйся.Я розвернулася і почала віддалятись.
Він різко сказав:
— Куди ти?
Я не обернулася.
— Шукаю іншого тренера.Це було неправдою.Але я сказала це спеціально.
— Аліно.
Його голос прозвучав різкіше.Я зупинилася,але не обернулася.
— Що?
— Роби як хочеш.
Слова прозвучали з таким холодом та байдужістю, що на мить я ледь не заплакала. Подивившись на нього,зробила глибокий вдих і кивнула. Хоч він цього і не бачив.
— Саме це я і роблю.І вийшла.Я стиснула телефон у руці.
— Ідіот.

І пішла вперед,швидко,не озираючись.
Але десь глибоко всередині було не полегшення. А порожнеча. І злість. І щось дуже схоже на розчарування.

Я тихо сказала:
— Добре.
Якщо це гра то я теж умію грати, цього разу я не збираюся програвати.