6

Денис
Я не мав цього допустити.Це була перша думка, яка з’явилася в голові, коли я відійшов від неї.І єдина, яка залишалася.Я стояв в кінці залу, роблячи вигляд, що слухаю когось ,киваю,відповідаю,працюю.Але насправді…я не чув нічого.Перед очима знову і знову стояла одна картина.Вона біля стіни,її погляд. Її губи,що манили і ця відстань, яка майже зникла.
— Чорт.
Я стиснув щелепу.Я завжди тримав дистанцію.Завжди. Це моє правило,чітке без винятків.Бо інакше все виходить з-під контролю.А я не дозволяю собі втрачати контроль,ніколи.
— Ти сьогодні дивний. 

Я різко повернувся. Макс знову був поруч.
— Займайся своїм.
— Я і займаюся.

Він уважно подивився на мене.
— Але ти зараз когось вдариш.
Я холодно відповів:
— Ні.
— Та ну?
Він кивнув у бік виходу.
— Вона пішла.
Я відчув це.Наче щось всередині різко обірвалося. Автоматично глянув у той бік - порожньо.
— І? Я змусив себе говорити спокійно.
Макс підняв брову.
— Серйозно?
— Що?
— Ти навіть не підеш за нею?
Я різко подивився на нього.
— Я не зобов’язаний.
— Звичайно ж ні.
Він усміхнувся.
— Але ж хочеш.
Я мовчав.І це знову було відповіддю.Не пішов і це було правильним  рішенням.Це було єдине правильне рішення - повторив я собі.Згодом я повернувся до тренування,до роботи,до звичного ритму, але думав все одно про неї.Тепер кожен рух був різкішим.Кожне слово — коротшим.Кожен вдих — глибшим, ніж потрібно.
— Ще раз.
— Швидше.
— Не розслабляйся.
Я говорив іншим.Але насправді говорив тільки собі,а згадував її. Коли зал спорожнів, я залишився один. Як завжди.Але сьогодні тиша не заспокоювала.Вона тиснула. Я підійшов до груші і вдарив, сильно, ще раз, і ще. Ритм. Контроль. Сила. Все, що я вмів. Але думки не зникали. Навпаки,ставали гучнішими,голова розболілась.
— Чого ти хочеш.
Її голос звучав занадто чітко. Я зупинився. Вдих,видих.
І тихо сказав:
— Не цього.
Але це було неправдою. Я сів на лавку. Провів руками по обличчю і вперше за довгий час визнав: я зірвався.
Не зовні. Ні. Я не зробив нічого. Але всередині я вже перейшов межу. І це було небезпечно. Бо вона — не просто дівчина. Вона клієнт. І я не маю права. Я різко піднявся.
— Маєш.
Слово прозвучало всередині. Тихо,але чітко.
— Ні.
Я похитав головою.
— Це не про “можна” чи “не можна”.
Це про контроль.А його я втрачаю.І це проблема.Я дістав телефон.Подивився на список записів.Її ім’я. Аліна.Завтра ,той самий час.Я дивився на цей рядок довше, ніж потрібно і знав, що повинен зробити. Це було єдине правильне рішення.Я натиснув: “Скасувати тренування”. Палець завис на секунду. І потім  я натиснув: Підтвердження. Готово. Я видихнув.
— Так буде краще.
Для неї і для мене. Для всіх. Просто закінчити це зараз поки ще не пізно.Але вже за кілька секунд я зрозумів одну річ.Це нічого не змінить.Бо справа вже не в тренуваннях і не в залі.І навіть не в тому моменті біля стіни.Справа в тому, що коли я дивлюся на неї я більше не бачу просто клієнта,я бачу проблему.Яку не хочу вирішувати.І водночас не можу ігнорувати.Я повільно опустив телефон. І тихо сказав:
— Це було помилкою.Але я вже не впевнений, що хочу її виправляти.Я вимкнув світло в залі і вийшов на вулицю.Нічне повітря було свіжим,місто жило своє нічне життя, в я так і продовжував свої роздуми.Я вдихнув глибше. Але навіть це не допомогло.Бо всередині залишалося те саме відчуття.Незавершеності і напруги.І бажання повернути час назад.Я стиснув кулаки.
— Ні.
Все. Кінець. Я зробив крок вперед.І ще один.І ще.