2

Я прокинулася з єдиною думкою:
— Навіщо я це зробила… М’язи боліли, кричали, нили, все тягло та сковувало по всьому тілу.Я ледве піднялася з ліжка і тихо застогнала.
— Оце так «почати нове життя»…
Я підійшла до дзеркала, подивилася з усіх боків. Виглядала нормально.Навіть добре,але всередині відчувала кожен рух.І найгірше було те, що я могла просто не піти. Сказати собі:
“Ну, спробувала — і досить.” Але раптом згадала його погляд. Цей холодний, впевнений, трохи зухвалий погляд.“Ти не виглядаєш готовою працювати” перекривила його слова дивлячись на себе в дзеркало та звузила очі.
— Серйозно? Я швидко взяла телефон. Подивилася на час. До тренування залишалося менше години.Знову подивившись на себе важко зітхнула та почала складати спортивну сумку.
— Добре. Це вже справа принципу,врешті решт я нічого не втрачу.
Коли я зайшла в зал, відчуття були ті самі.Той самий запах.Та сама атмосфера.І ті самі люди, які виглядають так, ніби народилися з гантелями в руках.Я повільно пройшла вперед і відразу побачила його.Денис стояв біля стійки з інвентарем.Спокійний, зосереджений.Наче нічого в цьому світі не могло його вибити з рівноваги.Я підійшла ближче.
— Я прийшла- сказала голосно. 

Він навіть не повернувся.
— Бачу.
— І навіть не здивований?
Тепер він розвернувся і подивився на мене.Його погляд ковзнув зверху вниз.Наче він перевіряв, чи я не передумала дорогою.
— Трохи.
Я підняла брову.
— Це що, комплімент номер два?
— Не звикай.
Я усміхнулася.
— Не хвилюйся, я не з тих, хто швидко звикає.
Він кивнув у бік залу.
— Розминка.
— Знову?
— Ти чекала чогось іншого?
Я зробила вигляд, що задумалася.
— Ну, можливо, каву?
Він навіть не усміхнувся.
— П’ять кілометрів на доріжці.
Я зітхнула.
— Ти безнадійний.
— А ти ще навіть не почала.
Цього разу було складніше,набагато.Він не давав мені зупинятися.
— Швидше.
— Рівніше.
— Спина.
— Руки.
— Дихай нормально.
— Я і так дихаю! — обурилася я.
— Це не схоже на дихання.

Я зупинилася.І подивилася на нього.
— Ти отримуєш задоволення від цього?
— Від чого?
— Від того, що мучиш людей.
Він зробив крок ближче.
— Я не мучив би тебе, якби ти не обрала це сама.
Я схрестила руки.
— Може, я вже шкодую.
Він нахилив голову.
— Тоді двері там.І показав на вихід.Я подивилася туди. Потім знову на нього.І раптом усміхнулася.
— Не дочекаєшся. Він ледь помітно примружив очі.
— Добре.
— Добре.
Я повернулася до вправ.І цього разу навіть не скаржилася.Хоча хотілося, навіть дуже.Через двадцять хвилин я буквально впала на килимок.
— Все я померла.
Він стояв поруч.
— Поки що ні.
Я підняла голову.
— Ти перевіряв?
— Ще ні.
Я засміялася.І раптом зрозуміла, що мені подобається. Не вправи,не біль у м’язах,в це відчуття.Наче я щось доводжу.Йому і собі.Коли я трохи відновила дихання, він подав мені воду.Я підняла брову.
— Ого.
— Що?
— Ти піклуєшся про своїх підопічних.
— Це частина роботи.
Я зробила ковток.
— А я думала, ти просто робот.
Він ледь усміхнувся. Ця усмішка йому дуже личила.
— Ти багато думаєш.
— Це проблема?
— Іноді.
Я підвелася.
— А ти мало говориш.
— Це не проблема.
Я підійшла ближче.
Знову занадто близько.
— Побачимо.
Він не відступив.І не відвів погляду.І в цю секунду між нами знову з’явилося те саме відчуття.Напруга,тиха,але дуже відчутна.
— Післязавтра в той самий час, — сказав він нарешті. Я усміхнулася.
— Ти вже впевнений, що я прийду?
— Так.
— Чому?
Він відповів спокійно:
— Бо ти вперта.
Я засміялася.
— А ти?
Він трохи нахилився ближче.
— Я терплячий.
Я подивилася йому в очі.
— Подивимось, хто переможе.
Він тихо відповів:
— Це не змагання.
Я посміхнулася.
— Ти впевнений?
І вийшла із залу.В мене було відчуття, що це тільки початок.І що ця гра буде набагато цікавішою, ніж я думала.