1

Аліна
Я ніколи не любила спорт.Точніше не так.Я ніколи не любила змушувати себе.Якщо мені хотілося рухатися — я танцювала.Якщо хотілося виглядати добре — я купувала нову сукню.Все просто.Але одного ранку, дивлячись у дзеркало, я раптом подумала: 

— А що, як спробувати щось нове?Ця думка з’явилася спонтанно.І, як завжди, я не стала її ігнорувати.Через пів години я вже стояла перед великими скляними дверима спортивного клубу в Києві.Він виглядав мега круто та серйозно.Занадто серйозно, як для мене.Темні кольори,мінімалізм і жодного натяку на «веселий фітнес для дівчат».Я скептично підняла брову. 

— Ну що ж, подивимось; і відчинила двері.Всередині пахло гумою, металом і дисципліною.Саме так.Інакше це не назвеш.Музика грала тихо, але ритмічно.Люди тренувалися мовчки та зосереджено.Ніхто не сміявся.Ніхто не базікав. 
— Уже страшно, — пробурмотіла я собі під ніс.
— Можу допомогти?
Я обернулася.
Переді мною стояла адміністраторка.
— Так, я хотіла записатися на фітнес.
— Групові чи індивідуальні заняття?
Я задумалася на секунду.
— А є варіант, щоб за мною хтось слідкував і змушував не лінуватися, в заодно навчив що і як виконувати?
Вона ледь усміхнулася.
— Є.
— Тоді це.
— Індивідуальні тренування.
Вона щось відмітила у планшеті.
— У нас є кілька тренерів. Але якщо хочете результат — рекомендую Дениса.
— Ого, звучить серйозно.
— Він і є серйозний.
Я ледь усміхнулася.
— Добре. Нехай буде він.
— Перше заняття сьогодні через двадцять хвилин.
— Так швидко?
— Ви ж хотіли результат.
Я зітхнула.
— Уже шкодую.
Я переодяглася і вийшла в зал.І одразу відчула на собі кілька поглядів.Ну звісно.Я виглядала як людина, яка випадково зайшла не туди.Світлий спортивний костюм.Легкий макіяж.І абсолютна відсутність розуміння, що робити далі.
— Ти новенька.
Я обернулася.І на секунду завмерла.Він стояв прямо переді мною.Високий,широкі плечі,темна футболка обтягувала м’язи.Погляд — холодний, уважний.І дуже оцінюючий.Я повільно посміхнулася.
— Це так очевидно?
— Дуже.
— Приємно познайомитися.
Я зробила крок ближче.
— Аліна.
Він не поспішав усміхатися.
— Денис.
Я кивнула.
— Мій тренер?
— На жаль.
Я засміялася.
— О, вже починається.
Він схрестив руки на грудях.
— Ти впевнена, що тобі сюди?
Я підняла брову.
— Це що, тест?
— Це питання.
Я зробила ще один крок.Тепер між нами залишилося менше метра.
— А ти завжди так «привітно» зустрічаєш клієнтів?
— Тільки тих, хто не виглядає готовим працювати.
Я усміхнулася ширше.
— А ти завжди робиш висновки за зовнішністю?
— Майже ніколи не помиляюся.
Я трохи нахилила голову.
— Тоді, мабуть, сьогодні буде твій перший раз.
Його очі трохи звузилися.
— Побачимо.
Я відчула це.Цю напругу.Легке тертя між словами.
І щось ще,щось, що не мало нічого спільного зі спортом.
— Добре, — сказав він, різко змінюючи тон.
— Розминка.
— Уже?
— Ти думала, ми будемо розмовляти?
Я зітхнула.
— Я сподівалася.
— Забудь.
Він показав на килимок.
— Починай.
— А ти?
— Я буду дивитися.
Я ледь усміхнулася.
— Це звучить підозріло.
— Це називається робота.
Я опустилася на килимок.І почала повторювати вправи.Через п’ять хвилин я вже шкодувала про все.
— Серйозно? — пробурмотіла я.
— Ти навіть не почала.
— Я вже втомилася.
— Це проблема.
Я підняла голову і подивилася на нього.
— Ти завжди такий жорсткий?
— Так.З усіма.
— Навіть з дівчатами?
— Особливо з дівчатами, які думають, що це розвага.
Я повільно піднялася.Підійшла ближче.
— А якщо я скажу, що не думаю так?
Він подивився прямо мені в очі.
— Тоді доведи.
Я усміхнулася.
— Добре.
Я повернулася до вправ.І цього разу не зупинялася.
Навіть коли було важко.Навіть коли хотілося здатися.
Бо тепер це було не просто тренування.Це був виклик.
Йому і собі. Коли заняття закінчилося, я ледве стояла на ногах.
— Ну? — запитала я.
Він подивився на мене.І нарешті сказав:
— Не так вже й безнадійно.
Я засміялася.
— Це комплімент?
— Максимальний.
Я взяла рушник.
— Тоді запиши мене ще.
Він підняв брову.
— Ти впевнена?
Я зробила крок до нього.
І тихо сказала:
— Абсолютно.
Він кілька секунд мовчав.А потім кивнув.
— Добре.
Я розвернулася і пішла до роздягальні.
Але вже біля дверей почула його голос:
— Аліно.
Я обернулася.
— Що?
Він трохи посміхнувся.
Ледь помітно.
— Не запізнюйся.
Я усміхнулася у відповідь.
— Подивимось.
І вийшла.