Розділ 20. Перевірка системи безпеки

Окей.
Я не тікаю. Не уникаю. Просто... перевіряю факти.
Так, саме так. Це не “імпульсивне рішення після емоційної розмови”. Це — контрольна перевірка серйозності намірів.
(І можливо, невеликий напад божевілля. Але про це потім.)

Я стою перед його дверима.
Стукаю. Раз. Двічі.
Відповіді немає.
Третій раз — і голос ізсередини:

— Зайди, відчинено.

Я заходжу.
І… миттєво забуваю, чого прийшла.

Бо там — Рамір.
Без футболки.
Просто стоїть, витирає волосся рушником, спокійний, мов нічого особливого не відбувається.
А в мене мозок просто розсипається на блискітки.

Окей, Поліно, зосередься.
Ти ж не заради пресу сюди прийшла.
(Ну, не лише заради нього.)

— Ти щось хотіла? — питає він, навіть не піднімаючи погляду.

Голос спокійний, трохи хрипкий. І це не допомагає мені абсолютно.

— Я… — ковтаю повітря, шукаю хоч одне логічне слово. — Я хотіла... поговорити.

— Про що?

— Про... тебе. І мене. І… взагалі.

Він піднімає погляд.
І це — катастрофа. Бо ті очі не мають права бути такими спокійними, коли я всередині палаю, як тостер у короткому замиканні.

— Добре, — каже він, кладе рушник. — Говори.

Я роблю крок вперед.
І ще один.
І вже близько. Дуже близько.

— Я не хочу, — кажу, — щоб усе повторилось.

— Що саме?

— Це. Коли спочатку все красиво, а потім... “ми різні”. І все. Кінець гри.

— Ти думаєш, я такий самий, як твій колишній? — спокійно питає він.

— Я думаю... що всі ви однакові.

— Усі?

— Ну, окей, майже всі. Злегка відрізняєтесь фасуванням.

Він ледь усміхається.

— І ти тому влаштувала собі самооборону серця?

— Саме так. Профілактика повторного емоційного травматизму.

— І як успіхи?

Я закочую очі.

— Судячи з того, що я тут стою — не блискуче.

Він робить крок до мене.
Близько. Так, що я чую, як він дихає.

— Я не він, Поліно.

— Усі так кажуть.

— Але я не брешу.

Тиша.
І ця тиша... гучніша за будь-які крики.

Я ковтаю повітря.

— Ти серйозний? — питаю тихо.

— Завжди. 

— Це небезпечно.

— Знаю.

І він дивиться на мене так, ніби справді чекає відповіді. Не реакції. Не гри.
Відповіді.

А я стою, і вся моя “самооборона” в цей момент виглядає як картонна стіна перед бурею.

І тоді — роблю крок.
Просто крок.
До нього.

— Добре, — шепочу. — Давай перевіримо, наскільки серйозно.

І перш ніж мій мозок встигне вигукнути “СТОП”, я вже піднімаюся навшпиньки й цілую його.

Поцілунок — не обережний. Не пробний.
Це як коротке замикання, після якого вже нічого не буде “по-старому”.
Його руки ледь торкаються моєї спини, а мені здається, що земля під ногами зникає.

І в той момент, коли я відриваюсь, ми обоє стоїмо мовчки.
Просто дихаємо одне одним.

— Ну, — кажу я, хрипло. — Перевірка системи безпеки… не пройдена.

— Так, — усміхається він. — Зате перевірка на щирість — успішна.

І я сміюся. Нервово. Солодко.
Бо здається, що все це — саме те, від чого я намагалася втекти.
І водночас — саме те, чого так хотіла. 

Після цього поцілунку — тиша. Така, що чути, як десь у моєму мозку падає остання цеглинка зі стіни “все під контролем”.

Ми стоїмо напроти одне одного, ніби двоє людей, які щойно розхитали вісь планети — і тепер намагаються зробити вигляд, що то просто легкий землетрус.

— Ну, — каже Рамір, тихо, — от і все. Тепер ми точно не зробимо вигляд, що нічого не сталося.

Я зводжу брови.

— Ха. Ти серйозно? Мені що, кожного разу ставити галочку “поцілунок зафіксовано”?

Він усміхається.

— Просто нагадую, бо ти маєш схильність “не пам’ятати”.

— Дуже смішно, — бурмочу я. — Того разу я просто… мала стрес.

— І цього разу — ні?

— Цього разу я мала... ініціативу.

Він ледь сміється.
І я теж. Бо напруга вже така, що її можна різати ножем і розкладати по порціях.

Я роблю крок назад, але тільки для того, щоб видихнути.

— Знаєш, я не збираюся знову прикидатися, що нічого не було. 

— Нарешті, — каже він. — А то я вже думав, ти завтра скажеш, що то був рефлекс дихання.

— О, ні. Цього разу я офіційно визнаю, що мені подобається мій тренер з самооборони, — кажу я, театрально закочуючи очі. — Запиши в протокол.

Він робить крок до мене.

— Уже записав.

— Ну от, — бурмочу. — Тепер, мабуть, у мене немає варіантів “відкату до заводських налаштувань”.

— Немає, — відповідає він просто.
І каже це так, що навіть мій сарказм бере відпустку.

Ми мовчимо.
Дивимося одне на одного.
І все ніби ясно без слів.

— Тільки одне, — кажу я, нахиляючись ближче. — Якщо завтра ти спробуєш поводитись, наче це був просто... “емоційний момент” — я тобі лінійкою по пальцях.

— Я вже боюся, — сміється він.

— І маєш рацію.

Він дивиться на мене довше, ніж треба.
І в тому погляді — все. Без “якщо”, “можливо” і “побачимо”.

— Поліно, — каже він тихо. — Я не планую забувати. І не дозволю тобі це зробити.

Я усміхаюся.

— Добре. Бо, здається, я теж не хочу.

Ми обоє стоїмо в цій крихітній кімнаті, де повітря вже не просто повітря, а суцільна електрика.
І вперше — без жодних жартів, без самоіронії — я розумію, що це кінець гри.
Точніше, початок чогось зовсім іншого.

І я навіть не намагаюся цьому чинити опір.