Розділ 19. Дихати небезпечно

Я — скеля.
Холодна, спокійна, непорушна скеля.
Ну, щонайменше, така версія мене зараз крокує кухнею в піжамі з кавою в руці, роблячи вигляд, що нічого не сталося.

Ні вчорашнього дня.
Ні тієї прогулянки, де він сказав це.
Ні того, як серце зробило тричі “ой” і один раз “а може, ну його”.

Я просто... п’ю каву.
Як нормальна людина. Без емоцій, без внутрішніх феєрверків.
Ну, майже.

— Ранок, — чується позаду знайомий низький голос.

Окей, ні, я не готова.
Мій організм одразу забув, як функціонувати.

— Ранок, — відповідаю максимально спокійно, не озираючись. — Кава є. Холодна, але кава.

— Ти вчора так швидко зникла, що я подумав, може, щось сталося, — каже він.

— Та ні, просто втомилась. Тренування, знаєш, виснажливі.

— Цікаво, бо виглядало так, ніби ти тікала.

Я розвертаюсь.
Він стоїть у футболці, рука на спинці стільця, спокійний, але той погляд...
О, чорт. Знову цей погляд, який краще за будь-яке дзеркало показує, що я брешу.

— Не тікала, — кажу, піднімаючи брови. — Просто… самоізоляція. Новий метод емоційної самооборони.

— Працює погано, — спокійно відповідає він. — Бо сьогодні ти знову робиш те саме, що й після поцілунку.

— Що?

— Прикидаєшся, що нічого не сталося.

Моя ложка завмирає посеред кави.
Серце робить щось дуже дивне, схоже на “Ctrl+Alt+Del”.

— Рамір, — починаю обережно, — ми вже обговорювали...

— Ні, не обговорювали, — перебиває він. — Ти просто зробила вигляд, що забула.

— Я нічого не робила!

— Ага. Бо “ой, я не пам’ятаю” — це ж тактика, правда?

— Це була стресова амнезія! — парирую. — Медичний феномен!

Він посміхається. Тихо.
Цей його спокійний, до біса небезпечний спокій.

— Добре. Тоді поясни, — каже він, — чому, якщо тобі все це байдуже, ти червонієш навіть від того, що я просто стою поруч?

Я хапаю повітря, наче риба, яку витягли з води.

— Це... через каву. Гаряча.

— Ага, — каже він. — І серце калатає теж через каву?

— Так. Кофеїн, тахікардія, все логічно.

Він робить крок ближче.
Я відступаю на пів кроку.
Він помічає.
І зупиняється, але в очах — ця тиша перед бурею.

— Якщо я тобі не подобаюсь, — каже він тихо, — просто скажи це. Вголос.

— Що?

— Скажи. Тоді я залишу тебе в спокої.

Я відкриваю рота. І... нічого.
Жодного звуку.

Тому що язик, здається, вирішив оголосити страйк.
І все, що я можу зробити — це подивитися на нього й промовчати.

А він продовжує:

— Бо, знаєш, твоя поведінка говорить зовсім інше.

І в цей момент у мене є два варіанти:

1. Збрехати ще раз і знову зробити вигляд, що все “нічого”.
2. Або чесно сказати, що це “щось”, і що воно мене лякає більше, ніж будь-яке його “наступай”.

— Я... — починаю, але слова застрягають.

Він нахиляє голову.

— Що?

— Я просто не хочу знову все зіпсувати.

— Тоді не тікай. — Його голос м’який, але твердий. — Просто залишайся.

Тиша.
Така, у якій чути, як крапає вода з кавової ложки у мийку.

— А ти, — кажу я, щоб не розплавитися, — завжди такий... впевнений?

— Ні. Просто не хочу втрачати шанс через чужу “самооборону”.

І він виходить з кухні, спокійно, як завжди.
А я стою, тримаючи кухоль, і розумію:
самооборона офіційно капітулювала.