Розділ 18. Тактичний поцілунок

Я, звісно, пішла “охолонути”.
Дві хвилини на свіжому повітрі, ковток води, три глибоких вдихи — і вже здається, що я цілком адекватна людина.
(Ну, або принаймні намагаюсь такою виглядати).

Повертаюся до залу.
Він — там. Стоїть посеред простору, руки схрещені на грудях, і виглядає так, ніби щойно дочекався кульмінації якогось бойовика.

— Уже легше? — запитує.

— Нормально, — кажу, витираючи долонею щоки. — Майже не дихаю, як паровоз.

— Можемо продовжити чи ти передумала?

— Я? Передумала? — фальшиво сміюся. — Ніколи!

(В голові, звісно: біжи, дурепо, біжи!)

Але я вже стою навпроти нього.
Серйозно.
В бойовій стійці.
Типу “готова до всього”.

— Ну, — кажу, — давай. Нападай.

— Справді хочеш?

— Рамір, якщо ти ще раз запитаєш, я сама нападу.

Він ледь усміхається.

— Як скажеш.

І от він рухається вперед — швидко, впевнено. Я намагаюся повторити те, що він показував раніше: відхилення, крок убік, баланс…
Але, звісно ж, це Поліна.
Баланс — це не моє.

— Ой! — вигукую, перечіпаючись ногою об мат.

Світ перевертається на секунду.
І я — в нього на руках.
Буквально.

Обійми міцні. Теплі.
Дихання — близько, небезпечно близько.
І от він дивиться на мене.
А я — на нього.

Знову.
Цей самий момент.
Як тоді.
Перед поцілунком.

Мозок кричить: “ВІДСТУПИ!”
Але тіло не слухається.

— Може, ти мене вже… відпустиш? — запитую, і голос зрадницьки хрипкий.

— Не можу, — каже він спокійно. — Це частина тренування.

— Ага. І як же називається ця частина?

— “Що робити, коли тебе схопили, і ти не можеш вирватись”.

Я закочую очі.

— Ну ясно. І що я маю зробити, якщо мене тримає… такий “противник”?

— Думай, Поліно. У тебе кілька секунд на реакцію.

Я нахиляю голову, серйозно вдаючи, що аналізую ситуацію.

— Гаразд. Є варіант.

— Слухаю.

— Щоб відволікти противника, можна… його поцілувати.

— Сміливо, — відповідає він, а в голосі — усмішка. — Перевіримо?

Я роблю вигляд, що ковтаю повітря не від нервів.

— Це був жарт.

— А я не жартую. Самооборона — це практика.

— Ти несерйозний.

— Цілком серйозний. — Його голос стає нижчим. — Перевіримо твою теорію.

І в цю секунду між нами знову зависає тиша — така густа, що можна різати її ножем.
Мої руки досі на його грудях. Його долоні — на моїй талії.
Метрів між нами — нуль.

Я відчуваю, як кожен подих перетворюється на електрику.

— Рамір…

— Так?

— Якщо ти зараз…

— Що?

— Ти офіційно перейдеш межу тренування.

— А ти — офіційно провокуєш.

Ми обидва мовчимо.
Світ звузився до пульсу і цього простору між двома подихами.

Я — перша відводжу погляд.
І, зібравши рештки гідності, прошипую:

— Все, тренування закінчено. Я ще жива, дякую.

— Точно? — він не відпускає відразу, нахиляється трохи ближче.

— Так. Відпусти, поки я не застосувала нову техніку “втікати в паніці”.

Він нарешті розсміюється й відпускає.
Я відходжу на крок, намагаючись виглядати спокійною, хоч серце лупить, як барабан.

— Поліно, — каже він тихо, — якщо це був твій спосіб “відволікти противника”, то він спрацював.

— Що, настільки я страшна?

— Навпаки. Небезпечно ефективна.

— Так і запишу: “зброя масового розсіювання концентрації”, — бурмочу й тягнуся до пляшки з водою, щоб хоч щось зробити з руками.

А він дивиться — спокійно, майже невинно.
Тільки от очі… видають усе.

— З мене досить, — кажу, притримуючи пляшку обома руками, ніби це свята вода, а навпроти — демон у спортивній формі.

— Точно? — у голосі Раміра цей спокій — як дзвін, що розноситься по порожньому залу. — А я думав, ти витриваліша.

— О, я витривала, — огризаюсь. — Просто є межі навіть для героїзму.

Він підходить ближче — знову цей невимушений, абсолютно небезпечний рух, який змушує мене забути, як дихати.

— Тоді все, — каже він. — На сьогодні тренування закінчене.

І — тиша.
Та, що зависає між словами.
Я ховаю пляшку в рюкзак, закидаю його на плече.
Він вимикає світло в залі, залишаючи лише напівтемряву з вузькою смугою хмарного неба через жалюзі.

Ми виходимо разом.

У коридорі — запах пилу, спортивної гуми й чогось неймовірно знайомого, його.
Я намагаюся тримати дистанцію, але наші кроки лунають синхронно.
Як прокляття.

— Ти сьогодні непогано впоралась, — каже він.

— Дякую. Наступного разу, може, навіть не впаду.

— А шкода, — відповідає він. — Цікава була техніка.

— Називається “ефектна капітуляція”.

Він тихо сміється.
І цей звук — чомусь гірше, ніж будь-яке “атака зліва”.

Ми виходимо на вулицю. Вечір. Повітря прохолодне, пахне кавою і мокрим асфальтом.
Мені раптом хочеться просто йти мовчки, бо кожне слово загрожує тим, що я скажу щось дурне.
Або щось занадто правдиве.

— Поліно, — раптом каже він, — а ти завжди так захищаєшся?

— Як?

— Гумором.

Я завмираю.
Він дивиться прямо, не ухиляючись. І чомусь у цьому погляді немає жарту.

— Не знаю, — відповідаю після паузи. — Це працює краще, ніж бокс.

— Може, — каже він тихо, — але не від усього.

Ми йдемо далі.
Тиша. Звук кроків по плитці.
Мій мозок намагається знайти хоч щось розумне, але натомість народжується:

— Ти натякаєш, що я маю перейти на фізичну самооборону?

— Я натякаю, — він зупиняється, повертається до мене, — що не все треба відбивати.

Я моргаю.

— Ти зараз про удари чи…

— Про тебе, — каже він просто.

Світ зупиняється.
Мій язик офіційно подає у відставку.

— Тобто…

— Тобто я більше не хочу робити вигляд, що це — просто тренування.

Я стою, стискаю ремінь рюкзака, щоб не здригнутися.

— Ти серйозно?

— А ти — ні?

І ось він знову цей момент — та сама невидима межа, яку ми весь час обходили, жартували, тікали від неї.
А тепер вона — прямо під ногами.