Розділ 17. Кава. Самооборона. І одне велике 'ой’

Я чесно планувала спати.
От просто — без жодного геройства. Під ковдрою, у світі, де не існує людей на ім’я Рамір і не існує ранків о восьмій.

Але… запах кави.
Оцей грішний, густий, теплий аромат, який підступно прокрадається в кімнату й ніжно шепоче: «Поліно, твоя сила волі — міф».

Я підозрюю, що це його пастка. Тренерська.
Бо коли вчора він сказав “Я зроблю каву”, він точно знав, що я не витримаю.

Вилажу з ліжка, у футболці, яку чесно можна назвати бойовою — розтягнута, із плямою від зубної пасти, але пахне свободою. І, можливо, трохи розпачем.
Йду на кухню.

І от він.
Стоїть біля плити, спокійний, у чорній футболці, з якої, здається, вирізали всі ґудзики моралі. Варить каву, як якийсь бариста із гріховного Starbucks.

— Ти зранку завжди такий... продуктивний? — бурчу замість привітання.

— Тільки коли знаю, що хтось оцінить результат.

— Ага. То я тепер твій дегустатор?

— Ти сама погодилась.

— Я погодилась?

— Усно. Вчора. Після фрази “кава, але міцна”.

— Це не було згода, це була іронія.

— Іронія — це просто прихована цікавість.

От і все. Почалось.
Цей чоловік небезпечніший за будь-який спаринг. Його спокій — це як тиша перед землетрусом.

Я сідаю за стіл, намагаюсь виглядати байдужою, але мозок уже малює сценарії, де ця кухня перетворюється на арену морального виживання.
Він ставить переді мною горнятко.

— Без цукру.

— Ти що, екстрасенс?

— Просто знаю, що ти не любиш “солодке”.

Я майже давлюсь першим ковтком.

— Ти зараз натякаєш, що я — гірка?

— Ні. Я натякаю, що справжній смак не потребує підсолоджувачів.

О Боже.
Це навіть не флірт — це як поцілунок словами.

Я нервово ковтаю ще ковток кави, щоб хоч якось заховатись.

— І як там твої мазохісти? Всі вижили після тренування?

— Майже. Але без тебе атмосфера була…

— Менш весела?

— Тихіша.

Я ковтаю повітря. Бо кава закінчилась, а дихати чомусь стало складніше.

— Ти, здається, натякаєш, що я галаслива?

— Я натякаю, що мені бракувало цього галасу.

І от тепер тиша.
Не та, що між фразами. А та, яка тягнеться між поглядами.
І я — з усіма своїми жартами, сарказмом, бронею — раптом не знаю, що сказати.

— Я, взагалі-то, не збиралась вставати, — кажу тихо. — Але ти підкупив кавою.

— Я знав.

— Знав, що я слабка?

— Ні. Що ти просто людина.

Я мовчу. І це, здається, найдовший момент мовчання у моєму житті.
Він дивиться на мене так, ніби бачить не саркастичну Поліну з вічним “я все контролюю”, а когось справжнього. І це трохи лякає.

Тому я роблю те, що вмію найкраще — знову жартую.

— Ну, якщо вже ми говоримо про людські слабкості — наступного разу зроби ще й тости. Для повної капітуляції.

— Гаразд, — каже він. — Але тоді доведеться залишитись на сніданок. Повністю.

І от це “повністю” зависає між нами, як лезо.
Тепле. Гостре.
Я сміюся, але десь всередині — вже не так голосно.

Бо здається, що ця кава була не пасткою.
Це було запрошенням. 

Але я собі клятву дала: Жодних більше пасток. Жодних фліртів. Тільки дисципліна, каву — і втечу з гідністю.

Тому, коли він запитав:

— То ти йдеш сьогодні?

Я, не моргнувши, відповіла:

— Йду.

Холодно. Впевнено. Майже як у кіно, де героїня розумна, сильна й ніколи не робить дурниць.
(Ключове слово — “майже”).

І ось я — в кросівках, у залі, стою біля дзеркала й намагаюся виглядати так, ніби мені абсолютно байдуже, що поруч — Рамір у чорній футболці, який виглядає так, ніби зараз знову перевірить мої “рефлекси”.

— А де всі? — запитую, озираючись.

— Хто — “всі”?

— Ну… твої учениці. Ті, що зазвичай пищать, коли ти показуєш, як ухилятися від удару.

— Вони сьогодні не прийдуть.

— Як це?

— Заняття — індивідуальне.

Я моргаю.

— І ти мені це… не сказав?

— Я боявся, що втечеш.

— А треба було!

Він посміхається.
Ця усмішка — небезпечна. Вона означає, що все це — план. І що я, знову, в пастці.

— Поліно, я просто хочу, щоб ти засвоїла базову реакцію.

— Реакцію? У мене вже базова паніка.

— Це схоже. Але не зовсім те.

Я закочую очі.

— Чудово. Значить, сьогодні в нас: “Поліна проти світового зла. Без глядачів. Без моральної підтримки. З однією судомою і без шансу вижити”.

— Оптимістично, — кидає він, крокуючи до мене. — Почнемо з простої техніки.

Він наближається — і я, як завжди, роблю вигляд, що мені не страшно.

— Якщо ти знову скажеш “уяви, що я ворог”, я кину в тебе пляшкою.

— Не треба уявляти, — відповідає він тихо. — Ти й так реагуєш, як треба.

І от він стоїть переді мною.
Близько. Дуже близько.
Так, що я відчуваю запах кави від нього — той самий, який вранці змусив мене зрадити саму себе.

— Добре, — видихаю. — Що треба робити?

— Ти стоїш отак, — він ставить мої руки у потрібне положення, торкаючись зап’ясть. — І коли я наближаюсь…

— Ти не наближайся, — попереджаю.

— Це частина вправи.

— Ага, вправа “виживи після погляду тренера”?

— Ні. “Довірся тілу”.

— Моє тіло, — бурмочу, — зараз хоче втекти.

Він усміхається краєм губ, нахиляється ще трохи — і шепоче просто біля мого вуха:

— Не втечеш.

І, чорт забирай, він має рацію.
Бо навіть якби зараз у зал вдерся сам апокаліпсис, я б лишилась стояти.

— Рамір, — кажу, відчуваючи, як дихання збивається. — Це все ще тренування?

— А ти як думаєш?

Я ковтаю повітря.

— Думаю, ти просто маніпулюєш моїми рефлексами.

— Можливо. А можливо — ти просто не хочеш визнати, що тобі подобається цей процес.

— Подобається? — я фиркаю. — Я ж тут на межі серцевого нападу!

— Значить, серце працює. Уже прогрес.

І от — тиша.
Тільки наші подихи, тільки пульс, тільки… цей простір між нами, який знову перетворюється на щось небезпечно живе.