Розділ 16. Добраніч, тренере

Заняття закінчилось.
Зал пахне потом, кавою і жінками, які тільки-но відчули себе трохи небезпечнішими, ніж були годину тому.
Учениці поволі збирають сумки, перемовляються, сміються, а я стою біля стіни, намагаючись не виглядати так, ніби чекаю саме його.

Рамір говорить із якоюсь дівчиною — тією, що щойно “допомагала йому” показувати прийом. Та сміється, кидає на нього погляд знизу вгору. А він… він, звісно, усміхається.
Прекрасно.
Мені лиш бракувало сцени “Він і його фан-клуб”.

Я демонстративно перевіряю телефон (на якому, до речі, навіть немає повідомлень, дякую, всесвіте).
Нарешті всі розходяться, лишається тиша — і він.

— Зачекаєш мене? — запитує просто, ніби не знає, що моє серце в цей момент виконує соло на барабанах.

— А якщо ні? — кидаю з автоматичним сарказмом.

— Тоді все одно підеш зі мною, бо ми живемо в одному напрямку.

Чудово. Логіка непереможна.

Я лишаюсь. Сідаю на лавку, роблю вигляд, що займаюсь чимось надважливим — наприклад, оглядом своїх кросівок.
Рамір тим часом збирає речі, методично, спокійно. І, звісно, мовчить. А я ненавиджу тишу, бо вона змушує мене думати.

— Гарне заняття, — кажу. — Особливо фінальна частина, де ти ледь не обійняв дівчину, показуючи “як ухилятись”. Дуже, мм… навчально.

— Це називається демонстрація техніки, — відповідає він.

— Ага. Я просто не знала, що техніка включає флірт на дистанції п’ять сантиметрів.

— Це розвиває концентрацію.

— У неї, чи в тебе?

— У тебе, схоже, теж.

Він це каже абсолютно спокійно. Без жодної нотки провини.
І я розумію, що мені потрібно або втекти, або засміятись. Я, звісно, обираю друге.

— Ну так, дякую, тепер я можу концентруватись навіть під час нервового зриву.

Він замикає зал, і ми виходимо разом.
Осінній вечір — мокрий, трохи вітряний, але теплий. Тиша між нами вже не така напружена, радше… заряджена.

— Ти завжди така? — раптом питає він.

— Така — це яка?

— Та, що ховається за сарказмом.

Я зависаю. Ненадовго, але достатньо, щоб серце зробило сальто.

— Це не сарказм, — кажу. — Це шолом. Емоційний.

— Гарний. Але трохи прозорий.

— Дякую за діагноз, докторе психологічних наук.

— Будь ласка, пацієнтко з синдромом заперечення.

Ми йдемо, і я ловлю себе на тому, що усміхаюсь.
Наче всі ці наші колючки не ріжуть, а навпаки — притягують.

Коли підходимо до дому, він трохи притримує двері під’їзду.

— Завтра вранці я йду в зал о восьмій. Якщо захочеш — приєднуйся.

— О восьмій? Це не тренування, це тортури.

— Самооборона потребує дисципліни.

— Або кави.

Він усміхається.

— Добре. Я зроблю каву.

І тут я зависаю.
Бо це звучить… надто просто. Надто по-домашньому.
Мозок кричить: “Стій, Поліно, це небезпечно”. Але серце вже давно не слухає.

Я вдихаю, намагаюсь тримати тон у дусі “мені байдуже”:

— Гаразд. Але тільки якщо вона буде міцна.

— Як ти?

— Я — не кава.

— Згоден, — каже він, і на секунду ловить мій погляд. — Кава так не діє.

І все.
Тиша. Дві секунди. Три.
Якщо він ще хоч слово скаже — я не витримаю.

Тому я роблю, що вмію найкраще — рятуюсь втечею.

— Добраніч, тренере, — кажу, відкриваючи двері квартири.

— Добраніч, Поліно.

Його голос тихий, теплий, але з тим самим підтекстом, який підпалює повітря.

Я заходжу всередину, спиною притискаюсь до дверей і видихаю.

Самооборона, кажеш? Ні. Це вже капітуляція з усмішкою.